Підводчики дивились на нього вичікуючи, ледве стримували іронічну посмішку, а він курив собі далі, силкуючись удати, ніби Харитонів зеленець — звичайна річ, суща дрібниця для нього. Сам дядько Харитон, як звичайно, пихкав своєю люлькою, отруюючи навкруги повітря ядучим димом.
— І де він у біса отрути отакої одкопав! — не витримав Лука і пересів на другий бік багаття. Парубки давно вже перебралися туди. А Харитон, посміхаючись, — мовляв, ех ви, слабаки! — казав, що не годиться гидувати таким тютюнцем, він його ніде не відкопував, а виростив на своїй "латці" за хатою.
Тим часом до корчми підкотила дорожня карета, хтось вибіг на подвір'я, допоміг зійти приїжджому. Чоловіки подивилися на сухорлявого пана, що прямував до корчми, подумали: такому місце знайдеться, а вони ось просто неба ночуватимуть, та бог з ним: почувають вони себе непогано, в усякому разі, тут не гірше, ніж у задушливих кімнатах старої кошари.
Вибивши люльку й заправивши її знову, Харитон дістав, як раніше, вуглинку з багаття, акуратно поклав під кришку і, потягнувши декілька разів, перевіряючи, чи горить, звернувся до Івана:
— Воно, може, і не нашого мужицького розуму справа, а все-таки, скажу тобі, чоловіче, бо бачу, добра в тебе душа, бережися нашого пана. Ще в святому писанні сказано: береженого і бог береже.
— Берегтися? А чому?
— Не встигнеш глянути, а він тебе заарканить, у ревізький реєстр впише — і станеш ти кріпаком.
— Кріпаком?
— Істинно. Пан наш душами промишляє... Отож-бо, чоловіче добрий.
Іван здригнувся: кріпаком? Його, вільного з діда-прадіда, зробити підневільним рабом? Річчю? Так, він не глухий, він чув, як деякі, хто втратив совість і честь, пани поміщики переводили домашніх учителів своїх у кріпосну залежність. Про це попереджав і отець Іоанн: "Степан Томара мій давній приятель, училися разом, а все ж — пан, власник".
Стурбовано торкнувся сюртука. Є! 3 ним його свідоцтво, підписане напередодні від'їзду предводителем дворянства Полтавського повіту Чернишем. Воно невелике, і він пам'ятає його дослівно. Особливого значення сповнені ось ці слова: "Він (тобто Котляревський Іван, син Петрів) між дворянами Полтавського повіту лічиться..." І тут же:
"Оний протоколіст Котляревський походить з малоросійського шляхетства, володіє в Полтавськім повіті нерухомим майном, і рід його внесений у Єкатерининського намісництва... родословну книгу, в шосту її частину..." Ось так! У шосту частину внесений його рід, отже, і він, Іван Петрів, також у даній книзі і в даній, шостій тобто, частині лічиться.
Змахнув краплини поту, що виступили на лобі, і ще раз непомітно провів рукою по сюртуку, ніби перевіряючи, чи на місці, за підшивкою, його охоронна грамота, завірена, як то годиться казенним паперам, гербовою печаттю і підписом предводителя. Чого ж йому боятися? З таким документом і сам чорт не страшний. Однак і говорити про свідоцтво без потреби, мабуть, не слід. Адже всякі є люди. І все ж треба якомога швидше знайти привід і дати зрозуміти панові Томарі, що, в разі потреби, за нього подасть свій голос дворянство всього Полтавського повіту.
— Хороша ти людина, пане вчителю, — заговорив дядько Лука, — а пан тебе задавить, не подивиться, що ти в канцелярії служив.
— Не турбуйтесь, я за себе постою, а от слухаю вас — і мені прикро й гірко.
— Мабуть, то вже доля наша така, — зітхнув Харитон. — Лука ось знає, як ми нишком ходаків посилали до Петербурга. Півроку ходили і повернулися з тим, з чим і пішли. Ніхто їх і слухати не захотів... А що зробиш? Ми б покинули село, так знову ж — куди податися від свого рідного? І роки не ті... А може, незабаром і зміни будуть. — Харитон знизив голос: — Чутка є: людина одна повинна об'явитися.
— Яка людина?
Харитон перезирнувся з Лукою, ніби запитував його згоди: казати чи ні, — і тихо, щоб ніхто чужий не підслухав, відповів:
— Максим Залізняк і його славний побратим Іван Гонта. Пани брешуть, що їх буцімто піймали і лютій смерті віддали. А ми не віримо. Прийде час — вони об'являться. І буде воля знову... Може, пане вчителю, в Полтаві про це відомо? Так розкажи нам, тут же всі свої, і діти наші хоч і молоді, та не базіки.
Селяни дивилися на Івана з надією, ждали його слова.
Іван зніяковів, ледве переборов хвилювання, однак відповідати не поспішав, напружено думав, що сказати, яке слово знайти, найбільш точне, вагоме, щоб не образити, не відштовхнути.
Про Максима Залізняка і його вірного побратима Івана Ґонту чув ще в семінарії. Не раз, бувало, зашившись кудись у темний закуток, подалі від всевидящего ока префектора, товариші розповідали один одному дивні історії про казкову хоробрість і велетенську силу легендарних звитяжців. Серце завмирало від захоплення й страху за їхню долю, слухаючи, як за ними гналось царське військо, як їх переслідували, а вони відходили й у новому місці об'являлися знову. І ще яскравіше палали поміщицькі маєтки. А потім поповзла чорна чутка: схопили Івана Ґонту і віддали мученицькій смерті, а його побратим Максим Залізняк, узнавши про це, помер у невимовній печалі.
Тим чуткам вірили й не вірили, підтвердження їм ніде не було. З часом у народі народилась легенда: живі, врятовані народні оборонці, а поки що десь переховуються, ждуть свого часу.
Іван також вірив цим легендам.
Але одного разу все змінилося. Перебуваючи на службі в місцевій Новоросійській канцелярії, він натрапив на справжній документ.
Він уже був канцеляристом, коли якось одного дня його викликали до керуючого і наказали зробити загальний опис Коліївщини, як у народі називали повстання в Уманському повіті. До його рук потрапило донесення поліцейських чинів, свідчення самовидців, що бачили, як спіймали Ґонту, якої смерті він зазнав. З душевним трепетом приступив він до роботи; нехтуючи відпочинком, сидів вечорами, вивчав кожний клаптик паперу, який входив до справи. Робота посувалася швидко, й що ближче вона була до завершення, то тяжче ставало на серці. Легенди поступово розвіялись. Про загибель Залізняка й Ґонти свідчили факти, документи. Йшли дні, місяці — Іван нікому не розповідав про те, що бачив сам. І ось знову. Що сказати довірливим і добрим, як діти, його попутникам? Невже розвіяти їхні мрії, позбавити, можливо, останньої надії на визволення?