В обличчя йому одразу ж ударив важкий застояний дух сирості й цвілі. Яскраво горів смолоскип, скапуючи додолу вогняними краплинами, в бентежно-червоному світлі проступав вузький хід із низько навислою стелею, з сірими, ослизлими стінами. Хід вів усе глибше й глибше, западаючи донизу, і чим далі просувався юнак, тим похмуріше, гнітючіше ставало довкола, і його вже почав брати страх, що смолоскип от-от погасне, темрява, важка, як болотна вода, враз зімкнеться довкола, не випустить його із своїх нещадних обіймів. Він уже хотів повернути назад, та нараз побачив попереду якийсь підозрілий предмет — щось чорніло, зливаючись із земляною підлогою. Боячись і дихнути, хлопець підходив усе ближче й ближче, і, коли підійшов майже впритул, смолоскип мало не випав із рук: до нього шкірилось обличчя мерця. Загиблий лежав навзнак, наче в останню хвилину, перед тим, як померти, повернувся обличчям до неба, тільки над ним не небо було, а важко нависле склепіння, що ховалося в непроглядному мороці. І шофер, уявивши, як солдатові важко було отут помирати, самотньому, живцем похованому, весь аж здригнувся, і такий пронизливий жаль пройняв його серце, що всі страхи враз пощезали і він, охоплений єдиним бажанням хоч щось зробити для невідомого, нахилився над ним, потягнувся рукою до нагрудної кишені майже зотлілої гімнастерки.
Документів, однак, не знайшов, лише заржавілий пістолет лежав поряд із невідомим. Він забрав той пістолет і вже вдома, відмочивши його в гасові та почистивши, зумів витягти магазин: він був порожній, невідомий, мабуть, останнім пострілом покінчив з собою.
Після того шофер у підземелля не лазив, хоча був переконаний, що вся Брестська фортеця, особливо Цитадель, де точилися найзапекліші бої, поснована підземними ходами і наші воїни вміло користувалися ними навіть тоді, коли фашисти погасили останні вогнища опору.
Під враженням шоферової розповіді я питав себе, чи могла Маруся, залишившись сама, після майже двомісячних безперервних боїв, у яких вона, безсумнівно, брала найактивнішу участь... чи могла вона жити в отаких підзе меллях і вести боротьбу далі вже наодинці, без надії на порятунок, на те, що колись вирветься з-^під отих жахливих склепінь. Я знову повертався в думках до Марусиного шкільного життя, до раптового отого заміжжя, до її двох листів і виразно бачив її, запальну, нестримно-рішучу, одну з тих натур, в яких вчинок передує намірові і які ніколи не зупиняються на півдорозі — йдуть до кінця. Такі люди ненавидять так же палко, як і люблять.
Весь той день, після розмови з шофером, я думав про Марусю — намагався якнайвиразніше уявити собі, як вона зустріла жахливий той ранок, коли на голови сонних людей у громовинні й полум’ї стали валитися стіни й стелі будинків, що потім робила і як опинилася у фортеці, разом із Степаном, бо Степан з першими ж вибухами снарядів напевно ж побіг у комендатуру, яка містилася в Цитаделі, поблизу Холмських воріт, а Маруся була не з тих жінок, які слухалися своїх чоловіків та спускалися в льохи будинків. Вона не відстала од Степана — прихопила тільки дрібнокаліберну рушницю, якою її преміювали напередодні війни, і проривалася разом з командирами через міст до Північних воріт, де свистіли вже кулі й лежали перші вбиті. Може, там, лежачи у кюветі, вона вперше вистрілила зі своєї рушниці, бо німці були за якихось півсотні метрів, на валу, і їхні голови раз по раз витикалися з густої трави.
А може, стала стріляти трохи пізніше, коли вони із Степаном добігли до комендатури, охопленої вогнем, вскочили до підвальних приміщень, де прикордонники вже зайняли оборону. Може, вона разом із ними брала участь у знищенні отого загону загарбників, який уранці двадцять другого червня прорвався у Цитадель і який знищили наші бійці.
Я уявляю її чорне вогнисте око, примружене в проріз прицілу, і закушен* губу, і щоку, притиснену до ще холодного ложа,— її перший постріл, коли вона почувала себе Ще мов у тирі, тільки тепер стріляли й по ній, а попереду замість мішеней були живі вороги, які бігли прямо на неї. Вона вибрала, мабуть, найкрупнішого німця, щоб не промазати, і цілилася йому прямо в обличчя, у перенісся, бо в неї ж була не бойова рушниця з нищівною кулею, а Дрібнокаліберна, заряджена малюсіньким шматочком свинцю. Я виразно бачу чорну кучму волосся, яка появляється то в одному вікні, то в іншому, й розпашіле боєм обличчя,— і переконаний, що вона стріляла, поки й не скінчилися набої, і Степан уже не смів одсилати її вниз, до жінок та дітей, бо знав, що вона все одно його не послухається.
Потім вона озброїлася уже справжньою бойовою гвинтівкою, скорше спершу гвинтівкою, а не автоматом, бо автоматів на той час було ще мало, я сам пам’ятаю, що в нашому взводі був лише один автомат,— у помкомвзводу, і він носився з ним, як із писанкою... Маруся, певно, дістала автомат уже пізніше, і то не наці, а трофейний "шмайсер", з прямими, як пенали, магазинами, а поки що підібрала в убитого гвинтівку, надійну трьохлінійку, і, озброївшись нею, стала терпляче й старанно, як ото роблять жінки, полювати на ворога. Бо німці, яким не вдалося з ходу зайняти фортецю, які в перший же день зазнали втрат під фортечними мурами, невдовзі перейшли до облоги, взявши Цитадель у залізне кільце. З раннього ранку до пізньої ночі вони методично й настирливо довбали каземати снарядами й бомбами, засипали мінами й кулями, ведучи вогонь на повне знищення нечисленного гарнізону, і йшли на штурм аж тоді, коли, здавалося, все живе мало загинути, згоріти, змішатись із землею і битою цеглою, бо не було й шматочка, куди б не вцілила куля чи не вп’явся б осколок. Обійдіть нині Цитадель по зовнішньому ободові, подивіться уважно на вікна, звідки стріляли, відбиваючи численні атаки, наші бійці, на вікна, де місця живого немає, де цегла подовбана, подзьобана, пошматована так, що вікна ті й досі нагадують суцільні оголені рани... пригляньтесь пильніше до них — і вам не важко буде уявити, скільки куль та снарядів неслося щохвилини, щомиті туди з отих високих валів, наче навмисне насипаних по той бік Муховця, щоб із них було краще стріляти. І наші бійці не могли, звісно, тільки відсиджуватись, чекаючи, поки з’являться чергові штурмові загони. Кожна група, кожен загін, що вів відчайдушну боротьбу не на життя, а на смерть, став виділяти бійців, які найкраще стріляли, та й посилали їх полювати на ворога, що досить швидко навчився зариватися в землю і маскуватися. Недарма ж у німецьких донесеннях, які наводить у своїй книзі Смирнов, лунає так часто скарга на наших снайперів, що знищували насамперед командний склад ворога.