Ухвала була одностайна: провести класні вибори, на яких за участю директора й завуча обговорити негідну поведінку Марії Баглай.
На жаль, протоколу цих зборів я не знайшов. Хоч мене дуже цікавило, як оцінили поведінку Марії її товариші. Не пам’ятала нічого і її мати, хоч та ж педрада доручила класному керівникові запросити на збори й батьків.
Другий документ стосується вже її заміжжя, в березні сорок першого року. Це, власне, й не документ, а розповідь сусіда Баглаїв, Яреська Похватного, який був на тому весіллі і так упився, що й не пам’ятає, як і вибрався з хати. Хтось його, мабуть, одтягнув до клуні та й уклав на солому, де Яресько й проспав до пізньої ночі. Прочунявся ж од того, що дуже змерз, та ще од якихось голосів, які лунали над самісіньким вухом. Хто то був, Яресько спершу не второпав,— дуже ж бо шуміло в голові, а потім упізнав голос Маріїного батька, який промовляв не до кого іншого, як до свого зятя, Степана. Батько, видать, добре підпив, бо верз таке, що аби був тверезий, то тричі одкусив би собі язика.
Наведу слова Маріїного батька, пригадані Яреськом Похватним через тридцять років.
"Слухай, синашу, сюди: діло, канешно, твоє, та я не хочу, щоб ти на мене каменюку носив... Ото береш чорта з рогами, то я тобі його не накидав — сам собі вибрав... То вже як надумався, то з обротьки, гляди, не спускай і волі їй не давай... Це я тобі, як рідному синові..."
Що відповів Степан тестеві, Яресько не розібрав: дуже шуміло в голові. Він тільки подивувався на Марусиного батька, який, хоч і п’яний, задумав отаке намовляти на рідну дочку.
Степана, однак, та розмова не примусила задуматись, бо, кажуть, так протягом отого місяця, що був у відпустці, вклепався в Марусю, що світу білого через неї не бачив. "І ночував і днював у неї під хатою,— це знову Яресько.— Бувало, вертаюся з ферми... Я на фермі тоді сторожував... Еге, вертаюсь додому раненько і ще здалеку бачу: Степан. У формі командирській, при повному, сказати, параді, та все мимо Марусьчиної хати, все мимо неї... Підійду, поздороваюсь, то він мені козирне, ще й попиросою вгостить... Хо-о-роший був чоловік!.. А батька Марусьчин найбільше, видать, на неї сердився, що вона вчитися далі не схотіла... Еге... Кажуть, і віжками пробував її вмовляти, й добром просив — як на пень наїхав..."
— А що, вона й справді була така вредна?
— Та як вам сказати... Жили ж по-сусідському, то все було на очах... Воно хоть і дівчина, а поміж хлопців росла. А Баглаї всі до одного такі були розбитні, що земля під ними горіла... А з другого ж боку, попросиш що по-доброму, то охочішої дитини мов і в селі не знайти... От і судіть, якою вона була.
Отже, Степан, лейтенант-прикордонник, не роздумав після розмови з тестем, та й роздумувати, власне, було вже пізно: після сільради й такого бучного весілля, на якому побувала мало не вся Рогозівка. А невдовзі скінчилася Степанова відпустка і він повіз свою юну дружину аж на край світу — в Брестську фортецю...
І, нарешті, з третім документом я познайомився знову ж у Марусиної матері. Якось вона перестріла мене біля свого двору (видно, спеціально виглядала), та й позвала до хати, та й подала мені ще один конверт:
— А почитайте, що тут написано!— і на мить воскреслі очі її замерехтіли такою втіхою, що я одразу ж подумав: це знов од Марусі.
Це був документ, і він справді стосувався Марусі. Був це знову ж таки витяг із протоколу, але тепер уже стрілецьких змагань дружин червоних командирів, що відбулися далекого сорок першого року в Бресті. Як свідчив той протокол, Маруся зайняла перше місце, за що командування преміювало її дрібнокаліберною гвинтівкою.
Стрілецькі змагання відбулися восьмого червня сорок першого року, в передостанню мирну неділю.
Марусю, мабуть, трохи мучило сумління, що вона не пішла далі вчитися, бо, надсилаючи оцей протокол, ніби казала батькам: читайте та знайте, що не така я вже пропаща, як вам здається. До того ж унизу, вже її рукою, було дописано: "Як буде хто в районі, то зайдіть до школи й покажіть оце нашому фізрукові та передайте од мене вітання".
Оце, власне, і все, що я взнав того року про Марусю Баглай. І коли б не книга Смирнова, я, певно, більше й не повертався б до цієї рогозівської дівчини: поховав би її у своїх нездійсненних задумах, як десятки інших образів.
Пам’ятаю, як я приніс книжку з крамниці — в скромній сірій обкладинці, мов із солдатської шинелі викроєній, з лаконічним і водночас таким промовистим написом: "Брестська фортеця". Як розгорнув першу сторінку і вже не міг одірватися од книги, аж поки прочитав її до кінця. Сам учасник війни, я знову поринув у її атмосферу — у страшні її будні, змальовані з такою пронизливою ясністю, яка під силу тільки великим талантам.
Книга ця потім довго лежала на моєму столі: я все не міг розстатися з нею. Раз по раз брав її в руки і знову починав читати то один розділ, то другий: щось у ній підсвідомо шукав, до чогось докопувався, спершу не розуміючи й сам, що мені од неї потрібно. Було весь час таке відчуття, наче я щось забув, щось дуже важливе, і оте, мною забуте, стосувалося Бреста й подій, описаних у книзі Смирнова. Аж зрештою я надибав у своєму письмовому столі на блокнот і, вже вкотре переглядаючи записи, наткнувся на один-єди-ний рядок: "Маруся Баглай, Брестська фортеця". Я прочитав отой запис і враз пригадав усе: і матір Марусину, і фото покійників, і лист од Марусі, який мати досі просить читати уголос і слухає так, наче його щойно видобули з конверта. Я згадав отой витяг із протоколу стрілецьких змагань командирських дружин і розповідь Похватного Яреська, і мені вже стало здаватися, що Смирнов обов’язково згадує у своїй книзі Марусю, тільки той спогад пройшов повз мою увагу. Я ще раз і ще перечитував книгу Смирнова, особливо ті розділи, де він згадує командирських дружин, але, на своє велике розчарування, прізвища Марусиного так і не знайшов.
Правда, й сам письменник не дуже щедрий на жіночі ті прізвища. Описуючи подвиг тієї або іншої жінки, Смирнов здебільшого змушений був із сумом закінчувати: прізвище встановити не вдалося. Не вдалося до цього часу дізнатись, як звали оту героїню, яка замінила за кулеметом убитого свого чоловіка і стріляла до останнього подиху. Чи "фрау міт автомат", "патлатої", "відьми", яка наганяла жах на фашистів, появляючись, як привид, і, як привид, зникаючи, сіючи смерть уже тоді, коли останні вогнища опору фортеці були остаточно погашені.