"Відьма"

Сторінка 10 з 13

Дімаров Анатолій

Нащо це зробила, не знала й сама. Якась сила, більша за обережність чи страх, кинула її вперед — зустрітися з живим ворогом,— лице в лице, очі в очі,— хай знає, хай бачить, хто його зараз уб’є,— вона щось вигукнула, хрипко і мстиво, а він, упустивши гармошку, крутнувся так, що аж шолом злетів з голови. "Майн гот!" — закричав він у жасі, і Маруся навскидку, майже не цілячись, вистрілила йому прямо в лице.

Він упав, як підкошений.

Маруся, важко дихаючи, все ще стискала гвинтівку, а над площею одлунювали її постріли, і, коли врешті затихло, з усіх боків лунали стривожені голоси. "Пауль!.. Йоган!.." — гукали щосили і ще щось кричали, а з протилежного боку, од Кобринських воріт, з шипінням злетіла ракета й повисла над серединою площі, плавлячись білою кулею.

Маруся кинула непотрібну тепер гвинтівку, метнулась до вбитих. Той, що грав, лежав на спині, й очі його блищали, як у живого. Вивільнила автомат, стала похапцем розстібу-вати широкий чорний ремінь із металевою білою бляхою, бо на ньому висіли два підсумки з магазинами, а стривожені різкі голоси неслися вже звідусіль і лунав, наближаючись, тупіт, і ракети злітали одна за одною, зависаючи прямо над нею. Німці якщо й не стріляли поки що, то лише тому, що не знали, що ці двоє вже мертві, й боялися поцілити своїх, і Маруся, знявши нарешті підсумки, кинулася до другого вбитого.

Тільки нагнулася, як затупотіло зовсім недалеко — попереду. От-от виткнуться німці й одразу ж її побачать, освітлену ракетами й місяцем, а їй ще треба перевернути вбитого, щоб дістати автомат і магазин до нього. Зрозумівши, що не встигне, Маруся побігла назад, вскочила в чорне провалля підвалу, полізла в тісний прохід, б’ючись щораз головою от гостре каміння. Вона перебігала з підвалу в підвал, перечіпаючись, падаючи, ранячи коліна й руки, а позаду вже знялась стрілянина, і повз неї, мимо підвалів, тупотіло раз по раз, наче вся Цитадель наповнилась німцями.

Нарешті Маруся вскочила до колишньої кухні. Мусила одразу ж сісти, бо серце аж заходилося, а в грудях не було, здавалося, нічого, крім пекучого полум’я. Сиділа, обіпершись спиною об стінку плити, хапала повітря широко розтуленим ротом і довго не могла звестися.

Потім підійшла до вікна. Над площею все ще злітали ракети і, описавши півколо, розбухали сліпучо, і в тому миготливому, аж примарному світлі металися постаті німців. І то поперед одної, то поперед другої постаті спалахував пульсуючий вогник: вони все ще стріляли, хоч не бачили ж напевне нічого. Ось мимо, вивалившись із Трьохарочних воріт, пробігла ціла колона фашистів, взвод, як не більше, і офіцер, що біг попереду, вимахував пістолетом, а в солдатів од світла ракет обличчя були сині, як у мерців. Маруся провела їх поглядом, одірвалася врешті од вікна, підійшла до чорніючого отвору колодязя: час ховатися. Німці не заспокояться, поки не прочешуть усі до одного приміщення, нишпоритимуть, мабуть, і вдень, тож Маруся прискіпливо подивилася, чи добре лежатиме солома на люкові, коли вона закриє його за собою, й аж тоді полізла вниз.

Вони таки й справді заходилися прочісувати каземати, навіть не дочекавшись дня. Стоячи на дні колодязя, Маруся чула приглушену стрілянину, вибухи гранат. Звуки ті помітно наближалися, німці, мабуть, швидко просувалися вперед, ось постріли стали різкіші й чутніші. Маруся стояла, задерши вгору обличчя, бо крізь вибухи й постріли їй учулися інші звуки, і вона довго не могла зрозуміти, що то таке. Аж коли той звук залунав над самісіньким люком, над головою, Маруся здригнулася: собака! Вони пустили собаку, і той узяв її слід.

Собака гавкав і гавкав, нетерпляче і люто, шкріб кігтями люк, Маруся похапцем узяла сумку, підхопила відро й пішла вузьким коридором углиб. І добре зробила, що не барилася: тільки завернула в бічний перший хід, як печера враз мов дихнула, штовхнула в спину згусклим повітрям, і довкола все застугоніло од вибухів. І хоч Маруся не вірила, що вони полізуть у колодязь,— покидають тільки наосліп гранати, вона все ж приготувалася до зустрічі: поставила відро, звільнилась од сумки, взяла до рук автомат.

Вибухнуло ще двічі підряд. Потім якусь хвилину стояла поламана тиша, німці, мабуть, радилися, що робити далі, згодом до Марусі донісся голос. Хтось кричав у колодязь, Маруся спершу не могла розібрати, що він кричить, аж поки не виткнулася з-за рогу: німець вигукував "Сдавайс" і "Выходи". Він вигукував ті слова й вигукував, настирливий, наче папуга, аж поки не охрипнув, Маруся ж всміхнулась У відповідь, задоволено й мстиво.

Потім вони кинули ще дві гранати, построчили з автомата, мов забиваючи гвіздками. І Маруся подумала, що їй сюди більше не можна потикатися: вони або подбають, щоб люк більше не зсунувся з місця, або влаштують тут засідку.

Повісила через плече автомат, взяла знову сумку й відро, рушила обережно вперед. Куди йшла, не знала й сама, коридор вів усе далі й далі, часом звужуючись так, що Маруся ледь протискалася: по стінах знову скапували дзвінко краплини, ноги ковзалися на мокрій землі. Пахло вільгістю й цвіллю, темрява була важка та волога, вона аж налипала на руки, обличчя, і Марусі з часом стало здаватися, що і в грудях у неї сиро та чорно, тому так важко дихати, такою втомою налилося все тіло. Мріяла про сухішу місцину, де можна було б лягти відпочити, і, коли коридор раптом поширшав, розгалужуючись на два самостійні ходи, вона нагнулася й помацала підлогу.

Земля тут була наче трохи сухіша. Підмостивши сумку під голову, Маруся лягла й одразу заснула.

І вперше за оці неповні два місяці їй приснився Степан. Не мертвий — живий. Тільки йому було не двадцять чотири роки, а п’ять, хоч Маруся і знала, що він — її чоловік, і зовсім не дивувалася тому, що чоловік у неї — дитина. Якась жінка, з ніг до голови закутана в чорне, швидко вела його за руку, а він, у коротеньких штанцях, у білесенькій маєчці, ледь устигав бігти за нею і все оглядався на Марусю. Маруся вже знала, що ота жінка назавжди забирає Степана, вона щосили поривалася вслід, але ноги її приросли до землі. Тоді вона хотіла закричати, гукнути когось на поміч, але голос у неї щез — вона тільки захрипіла так, що заболіло в горлі. Од безсилля, од жалю за Степаном вона заплакала так, як ніколи ще не плакала, і їй хтось наче сказав: "Та проснися ж! Проснися!" — і Маруся прокинулась.