Він потримав хвилинку між пальцями сліпуче-багряний камінець завбільшки з каштан, а потім недбало кинув його назад у шухляду.
— Пройдім до курильні, — запропонував він. — Вам треба трошки підкріпитись, адже тямущі люди кажуть, що нема нічого виснажливішого, як розглядати всілякі дивовижі.
Розділ IV
ІЗ КРАЮ В КРАЙ
Кімната, в якій тепер опинився приголомшений Роберт, була умебльована ще розкішніше, хоч, може, і не так розмаїто, як попередні, в яких він побував. На пухнастому східному килимі стояли зумисне врозкидь низенькі диванчики, оббиті бордовим плюшем. Там і сям були глибокі крісла, канапи, американські гойдалки — що хоч, те й вибирай. Одна стіна кімнати була скляна, за нею виднів пишний зимовий сад. У дальньому кінці кімнати на двох рядах позолочених стендів був широкий вибір останніх номерів найрізноманітніших журналів. На поличках обабіч інкрустованого каміна довгою низкою красувалися курильні люльки з різних країн та світів — англійські черешневі, французькі вересові, німецькі порцелянові, різьблені пінкові, люльки з пахучого кедра й австралійської акації, східні наргіле, турецькі чубуки, два великі кальяни в золотій оправі. Праворуч і ліворуч попід усіма стінами були прикріплені в три ряди невеликі закриті шухлядки, на кожній табличка зі слонової кості з назвою відповідного сорту тютюну. Вище йшов ярус шухлядок дещо більших — із сигарами й сигаретами.
— Ну ж бо, як вам видасться ця дамаська канапа, — запросив господар гостя, сам сідаючи в крісло-гойдалку. — Це від постачальника самого султана. Турки добре знаються на всяких таких вигодах. З мене запеклий курій, містере Макінтайре, тож у цьому приміщенні я вже більше дораджував архітекторові, ніж деінде. На картинах, скажімо, я зовсім не розуміюся, як ви невдовзі й самі переконаєтесь. Коли ж ідеться про тютюн, то тут я можу не одне підказати. Ось хоча б ці сигари. — Він дістав кілька довгих чудово скручених світло-брунатного кольору сигар. — Вони справді не зовсім звичайні. Спробуйте-но.
Роберт запалив простягнуту йому сигару й відхилився на розкішні м'які подушки, дивлячись крізь запахущі голубі кільця диму на цього дивака в брудній робочій куртці, що говорив про мільйони так, як хтось інший про мізерні шилінги. Це бліде обличчя, сумний втомлений погляд, зігнуті плечі — все наче свідчило, що його гнітить тягар власного багатства. В манерах і мові мільйонера проступало якесь німотне прохання вибачити, якесь відчуття провини, зовсім не згідне з тією могутністю, що її він мав у своїх руках. У той же час Роберта це химерне знайомство незвичайно зацікавило й викликало велике збудження. Його артистична натура просто розкошувала в цій атмосфері неймовірного багатства й вигод, він увесь пройнявся почуттям полегкості й цілковитого супокою, якого ще ніколи в житті не зазнавав.
— То що ж ми вип'ємо — кави, рейнського чи токаю, а може, чогось міцнішого? — запитав Рафлс Гоу, сягаючи рукою до стіни, де витикалося щось таке, схоже на клавіші рояля. — Я б радив токаю. У мене він із тих самих джерел, що й у австрійського імператора, хоч мені, маю підстави гадати, дістаються все-таки кращі гатунки.
Він двічі натис на одну клавішу й почекав кілька секунд. Тоді, гостро клацнувши, відкинулась поличка у стіні, й в отворі показалася невелика таця, на якій стояли два високі келихи з венеційського скла, наповнені вином.
— Механізм працює справно, — сказав Рафлс Гоу. — Подібного до нього ще ніде немає, оскільки я знаю. Ось бачите на клавішах назви різних вин. Натискаючи на клавішу, я вмикаю електричний струм, а вже струм приводить в дію кран у погребі саме на такий час, щоб наповнити келих, який завжди стоїть під краном. Келихи, як ви здогадуєтесь, містяться на обертовому циліндрі. А наповнений келих своєю вагою приводить у дію пневматичну трубу, по якій і пересувається сюди. Ідея дуже проста. Боюся тільки, що я наганяю на вас нудьгу розповідями про свої невеличкі придумки. Це мій коник — механізувати все, що можна, довкіл мене.
— Навпаки, я дуже цим усім захоплений, — гаряче запевнив господаря Роберт. — Це все виглядає так, наче я з прозаїчної давньої Англії раптом перенісся до якогось зачарованого палацу, до пристанища східних джинів. Я б і не повірив, що можна зробити стільки всіляких пристроїв аби полегшити життя і позбавити людину різних марудних клопотів, — якби не бачив цього на власні очі.
— Але я ще не все показав вам, — зауважив Рафлс Гоу. — А тим часом ми перепочинемо тут кілька хвилин, бо я хочу про дещо побалакати з вами. Як сигара?
— Пречудова!
— Вона походить з Луїзіани ще з доби рабства. Тепер таких уже не виготовляють. Той, хто продав мені ці сигари, не тямив, чого вони варті. Він збув їх по кілька шилінгів за штуку. А тепер я хотів би попросити у вас однієї послуги, містере Макінтайре.
— Я залюбки зроблю все, що зможу.
— Ви більш-менш розумієте моє становище. Я тут нікого не знаю. З людьми заможного стану в мене мало спільного. І я не дуже товариський. Я не люблю ані сам ходити з візитами, ані приймати візитерів. Я проваджу деякі студії на власну руч і не маю ніяких особливих претензій. Світське життя мене зовсім не приваблює. Ви розумієте хід моїх думок?
— Повністю розумію.
— З другого боку, досвід підказує мені, що чи не найважче завести собі приятеля серед людей менш заможних, тобто таких, які воліли б збільшити свої прибутки. Такі радше думають про твоє багатство, а не про тебе самого, — я вже це знаю, бо не раз на цьому опікся.
Він примовк і почесав пальцями свою ріденьку борідку. Роберт Макінтайр мовчки кивнув на знак того, що розуміє співрозмовника.
— Тож ви бачите, — вів господар далі, — який я самотній: з багатими я не маю нічого спільного через мої смаки, небагатим не довіряю через їхні мотиви. Щодо, власне, самотності, то мені до неї не звикати. Але це обмежує мої можливості зробити щось корисне людям. Я не маю вірогідних джерел інформації, де й коли я міг би стати в пригоді. Правда, сьогодні я, на щастя, познайомився з вашим вікарієм, він видався мені людиною сумлінною і вартого довіри. Він буде одним з посередників, що зв'язують мене із зовнішнім світом. Але чи міг би я попросити вас стати для мене другим таким посередником?