Напівволоком вони провели старого зброяра від місця його нещастя і замкнули в безпечному сховку. А о п'ятій ранку Роберт уже вирушив у двоколці викликати лікаря, тоді як Рафлс Гоу походжав по своїх розкішних апартаментах — на обличчі у нього була стривоженість, а в серці туга.
Розділ XIV
ЛИХО ШИРИТЬСЯ
По Лорі не було помітно, щоб її аж так дуже приголомшила звістка про та, що батька довелося забрати до лікарні. Роберт нічого не сказав їй про батькову нічну пригоду, за сніданком він лише повідомив сестру, що, зваживши на поради лікаря, визнав за доцільне примістити батька на деякий час туди, де за ним буде відповідний догляд. Вона й сама все частіше помічала, що він робився чимраз неврівноваженіший у поведінці, тож Робертові слова не становили для неї великої несподіванки. В усякому разі, це не завадило їй зі смаком спожити яєшню й випити каву, водночас жваво розводячись про близьке весілля.
Зовсім інакше, однак, було з Рафлсом Гоу. Прикрий інцидент вразив його до глибини душі. Він завжди остерігався, щоб своїм багатством не заподіяти ненароком шкоди, а це ж йому випало навіч побачити, як воно призвело людину до злочину й божевілля. Марно силкувався він заспокоїти свої нерви, переконати себе, що напад старого Макінтайра спричинило щось інше, а зовсім не його багатство. Гоу пам'ятав, яким виглядав він під час їхнього знайомства — буркотливим, не дуже тямущим, але не таким, щоб сказати: не сповна розуму. І пригадував, як тиждень за тижнем старий почав мінятися — як пожадливо він бликав очима, робив скрадливі жести, натякав на щось, уривав мову на півслові, аж оце вчора відкрито попросив грошей. Було очевидно, що все це просто ланки одного ланцюга, які прямо вели до моторошного інциденту в лабораторії. Його гроші чинили зло, тоді як він мріяв, щоб вони були для людей благословенням.
Невдовзі після сніданку до власника Великого Палацу завітав містер Сперлінг, вікарій, стривожений лихими чутками, що дійшли до його вух. Гоу було приємно погомоніти з ним: жвава й бадьора балакучість старого священнослужителя наче підносила його, на дусі у цю хвилину похмурих і невеселих роздумів.
— Чи ж ти ба! — забідкався вікарій. — Це дуже зле, справді дуже зле. Став як не при собі, ви кажете, і нема надії, щоб одужав! Боже мій, Боже! Тож-то я помічав, як він змінився останні тижні. Скидався на людину, в якої щось тяжить на душі. А як ся має містер Роберт Макінтайр?
— О, з ним усе гаразд. Він був у мене сьогодні вранці, коли з батьком стався цей напад.
— Ага. Але з цим юнаком теж зайшла зміна. Я завважив, що він уже не такий, як був давніш. Ви вже даруйте мені, містере Рафлсе Гоу, коли я висловлю вам одну серйозну пораду. Я ж бо не тільки духовний пастир, а й за віком можу бути вам батьком. Ви — дуже багата людина і дуже шляхетно послуговуєтеся своїм багатством, атож, добродію, шляхетно. Я не думаю, щоб знайшовся бодай один з тисячі, хто повівся б на вашому місці так шляхетно, як ви. Але чи вам не здається, що ваші гроші іноді справляють негативний вплив на тих, хто навколо вас?
— Так, я й сам часом цього побоююся.
— Даймо спокій старому містерові Макінтайру. Можливо, було б несправедливо згадувати його в цьому зв'язку. Але ось візьмім Роберта. Він раніше виявляв таке велике зацікавлення у своєму фахові, так серйозно ставився до мистецтва. Коли, бувало, не перестрінеш його, він зразу ж починає ділитися своїми планами, розповідає, як йому працюється над останньою картиною. Він був такий честолюбний, енергійний, покладався лише на власні сили. А тепер він зовсім не працює. Я знаю певно, що Роберт уже два місяці навіть пензля до рук не брав. Замість пильно студіювати мистецтво він зробився ледарем, ба навіть гірше — звичайним дармоїдом. Ви вже даруйте, що я так навпростець вам кажу.
Рафлс Гоу сидів мовчки і тільки з розпачем розвів руки.
— І ще слід дещо сказати про наших городян, — повів далі вікарій. — Ваша доброта, здається, виявилася трохи надмірною і не завжди доречною. Тож люди почали менше покладатись на самих себе, стали легковажніші, ніж були. Ось є такий собі Блекстон, старший чоловік, у нього недавно вітром зірвало дах на корівнику. Він досі був заповзятий. Якби у нього таке трапилося три місяці тому, він виліз би драбиною на дах і за два дні й полагодив усе. А тепер він сидить, згорнувши руки, й пише листи, бо знає, що коли це дійде до ваших вух, ви зразу ж і направите його шкоду. Або ось старий Елері! Правда, він і раніше був злидарем, але принаймні хоч робив щось, якось давав собі раду. А тепер ані пальцем об палець не вдарить, лише смалить люльку й плітки розводить від ранку до ночі. Але найгірше, що не тільки тим на зле виходить, кому ви допомагаєте, а й тих розбещує, кому нічого не перепало. Вони почуваються скривдженими, бо де ж пак — інші дістали те, на що й вони мають таке саме право, а от їх обійдено. Справи вже набрали такого прикрого розмаху, що я подумав собі: треба поговорити з вами про це. Як правду казати, то воно й для мене щось нове. Я звик був дорікати своїм парафіянам, що вони замало виявляють доброчинності, тож трохи дивно мені дорікати комусь за надмірну доброчинність. Що ж, це благородна вада.
— Але я вам дуже вдячний, що ви відкрили мені очі, — відповів Рафлс Гоу, тиснучи руку доброму священнослужителеві. — Я неодмінно буду тепер обачливіший у цих справах.
Поки вікарій не пішов, Гоу стримував себе, щоб здаватися спокійним і незворушним, та коли лишився один, усамітнився у своєму скромному покої, кинувся на ліжко і, припавши лицем до подушки, зайшовся риданням. Він, найбагатший з усіх людей в Англії, почував себе цього дня найнещаснішим. Як же йому скористатись тією величезною потугою, яку він має? Кожен його добродійний вчинок обертається на прокляття. Його наміром було зробити стільки добра, а от наслідки виходять такі жахливі. Здавалося, наче сам його розум заражений проказою, і вона перекидається на всіх, хто опиняється близько до нього. Його доброчинність, спрямована на такі шляхетні цілі, так дбайливо виважена, немовби затопила отрутою всю околицю. І якщо в малому наслідки його вчинків такі лихі, то звідки він може мати певність, ніби з масштабнішими планами йому краще поведеться? Якщо він не може сплатити боргу котрогось простого селюка, не порушивши при цьому великих законів причини й наслідку, які лежать в основі всіх речей, то як же сподіватись на те, що він збагатить народи, втручаючись у складний перебіг торгівлі або намагаючись забезпечити всім необхідним великі маси людності? Його пройняв жах від безміру проблем, що постануть перед ним, коли він наробить таких помилок, яких з усіма своїми грішми не годен буде виправити. Шлях, накреслений провидінням, — це прямий шлях. А він, напівсліпе створіння, бере, на себе сміливість звернути цей шлях кудись убік, змінити його й випростати. То чи ж стати йому доброчинцем? А може, з нього вийде такий лихочинець, що й світ подібного не бачив?