Зближалася рішуча хвиля. День був хмарний. Івась надіявся з того, що й ніч буде темна і якраз добра до втечі. Івась нічого по собі не показував, що в його душі варилося. Робив свою роботу пильно і був дуже веселий...
Як лише смерклося пішов до ключника: .— Вечеря готова?
— Зараз принесу, підожди тут...
Але Івась не ждав. Як тілько ключник пішов до кухні, він кинувся у його хатчину і схопив ключ з-під хрестика. Відтак поскакав у димар, приніс шнур і сховав під сходами... Надійшов старий.
— Пане бургграфе, ви сьогодні знеможені, буде уночі неперемінно дощ. Певно вам у костях ломить. Ви зараз лягайте спати.
— Я ж мушу замкнути двері, як ти вийдеш звідсіля?
— А я таке придумав: з вежі є ще одні двері до замку на першім поверсі. Там я й вийду, лише, ключа дайте.
— Не треба, там незамкнено...
— То ж і гаразд буде. Бо я сьогодні трохи довше забарюся. Там у того харциза стільки нечистоти, що годі видержати, такий сморід. Я знаю, що завтра вельможні панство хочуть навідатись до нього. Як би воно було, якби таке застали? Знову на вас накинулись би. А так я усе те приберу, що й знаку не остане...
— Дуже добре ти вигадав справді. Пан каштелян сварив би мене.
— А куди ж я все те повиношу? Та тут такого смороду буде...
— Ну що ж робити? На те воно ніч...
— А я думаю, коли б повиносив на вишку вежі, а звідсіля вже через палісаду у замковий рів...
— Дуже добре ти придумав, так і зроби.
— Коли ж бо там у стелі двері замкнені...
— Підожди, я тобі ключ дам.— Старий пішов до хати і приніс ключ.— А харциза ти вже не боїшся?
— Мені здається, пане, що заки наш князь приїде, то він й ноги задре. Щось його дуже наші гайдуки подавили, либонь чи чого у середині не відбили. Кілька разів прийду, а він лежить у берлозі своїм, ані ворухнеться ні слова не промовить, я вже і заговорював до нього. Такий він здається вовкулака буде як і я.
— Ну, добре, добре, йди, а я тобі за це окремо дещо дам. Иди, а я таки ляжу під перину, бо чогось кості мені дуже ломить.
— Зараз іду, ви лише дайте яку лопату та віник...
— Ось тут у кутку, візьми.
— Добраніч панові!
Івась узяв глечик зі стравою, лопату, віник і посторонки та подався нагору.
— Ось тут, дядьку, ключ від кайданів. Підожди, я отворю,— говорив Івась, аж задихався. Він отворив колодку, і кайдани злетіли з рук. Касян зробив решту.
Тепер він випрямився і став випростовувати руки та ноги.
— От що то неволя значить, коли б так довше був закований, либонь, згорбатів би навіки.
— Ти, дядьку, позв'язуй отсі поводи, двері відчиню на гору, та поки що, аби нам хто не перебив, замкну отсі двері.— Івась вийняв ключ з другого боку і замкнув двері з середини. Поліз відтак по східцях і відімкнув двері на вишку. Звідсіля повіяло свіжим воздухом, бо в кімнаті була неможлива задуха.
— Тепер, дядьку, треба погасити світло, воно нам не потрібне і може нас зрадити... Ходім на гору. Там ти набереш сили, бо тут справді здохнути можна.
Повлазили оба на гору і полягали.
— Нам треба так підождати, аж усе у замку посне.
Тепер розповів Івась Касянові, як він перехитрив ключника, та самого пана каштеляна.
— Мудрий з тебе хлопець, що й годі, а знаєш ти, що тебе жде, коли б тебе зловили ураз зі мною7
— Коли я знаю Ярему Вишневецького, то й це знаю, що мене жде: мені би щонайменше голову відрубали...
— Чого ж ти на таке наважився? Я вже своє віджив, я вже в літах, та тебе ще шкода.
— Ні не шкода. Я тобі, дядьку, багато винен. Ти мене врятував від татарської неволі, а це мені Бог дав нагоду віддячитись тобі за твою добрість. Тому то не жаль було б мені вмирати за добре діло. Та коли воно діло добре, то й Господь-Бог нам допоможе, що втечемо, я маю певність.
— Мій сину любий,— говорив Касян, аж сльози йому в очах завертілись,— яке у тебе золоте серце.— Він обняв Івася і поцілував...
У замку все затихло. Чути було, як в конюшні хрупали коні сіно, а по башті над брамою ходить вартовий.
Виждали ще добрий час, а тоді Івась провів навпомацки Касяна під палісадник і показав з котрого боку можна спускатися, щоб у рів попасти...
Касян прив'язав мотуза і спустив у воду...
Потому Касян перехрестився і, держачись шнура, переліз через палісадник.
Івась вижидав з б'ючим серцем, чи поведеться, чи шнур не лопне під таким тягарем. Він перехилився через палісадник і дивився у пітьму в долину. За хвилю почув, як булькнула вода. Івась взяв рукою мотуза, він звисав вільно. "Слава ж тобі, Господи милосердний, тепер мені легше буде". Івась узяв клунок на плечі і прив'язав собі через плече, відтак обережно, мов кіт, переліз через палісадник, закрутив мотуза за ногу, зачіпився обіруч і з'їхав в долину, мов павук по павутині. В долині підхопив його руками Касян, щоб не попав у воду. Прошептав:
— Тепер, синку, веди, я на твоїй голові.
Івась знав добре дорогу. Пішли трохи далі, де вода висохла і перейшли рів. Ніч була така темна, хоч око виколи.
— То ще не все зроблено,— шептав Касян, держачись Івася за полу, мов сліпець.— Як воно стільки дороги пішки зайти та ще без зброї? Завтра, а чого доброго, ще раніше помітять нашу втечу, пішлють погоню, а тоді обороняйся, чим хочеш...
— Не журись, дядьку. Ось у мене за плечами дві шаблі, чотири пістолі, муніція та й харчів трохи. Усе я подбав, та налагодив... І коні у нас будуть... Я знаю, де людські коні ночують, піймаємо два та й годі...
— Що? Я би у свого брата коня крав? Вибачай, цього я не зроблю, хіба я конокрад? Я візьму татарського, панського коня, а мужицького не візьму. Вони люди бідні. Нам би добитися до якої ріки, сплести байдак хоч би хворосту і поплисти на плавню долі, ось як буде.
— Не Переч, дядьку, бо не ти проводиш, а я, і мене слід слухати. Тепер узяти що-небудь не гріх, бо ми в смертній небезпеці, так воно і у книжках святих записано.
— А у мене записано у серці, що так не можна. Як прийдеться йти у пекло, то хіба книжку твою візьму з собою, а там розверну перед люципером та й скажу: читай, шельмо, як мудрі люди у книжці записали, та й пусти мене звідсіля у небо... Егеж! То мудрагелі на-рошно таке у книжку вложили, щоб зі своїми гріхами перед Богом вибрехатися, а воно так не йде. Гріх, то гріх, коли тобі смертна потреба, як ти толкуєш, так пропадай, але хай душа твоя стане перед Господом чиста від гріха такого, як людська кривда. Це найтяжчий гріх...