Такі замки ставили скрізь по Вкраїні, спершу для оборони перед несподіваним набігом орди. Увесь народ, кому лише була спромога, ховавсь за ті вали і спільно оборонялися.
Опісля, як пани завели скрізь невольничі права над робучим народом, у тих замках мешкали пани або їх повновластці з військовою залогою, котра б удержувала підданців у послусі, та кожне невдоволення, кожен непослух, бунт, здавила сильною рукою відразу. Князь Ярема Вишневецький понаставляв таких дерев'яних замків усюди в своїх маєтностях... Такий поставив і в Гаврилівні.
Івась за свого дволітного побуту у замку пізнав його добре, знав усі входи і виходи, знав добре і вежу.
Вона мала три невисокі поверхи. На горі не було даху. До вежі було два входи. Один знадвору до житла замкового ключника, якого звали бургграфом, другий таки із просторих сіней замкового будинку. Нагору вели вузькі сходи, які крутилися попід стінами вгору. Середина вежі поміж сходами мала комору з різною потребою. Аж кімната на найвищім поверсі під самою стелею була пригожа на житло і мала на усі чотири строни по одному заґратованому віконці. У тій кімнатці були ще сходи на гору. Вихід затикався щільно лежачими дверми, які замикали колодкою. На самій горі був дубовий палісадник з дірами до стріляння. У ту вежу мали замкнути Касяна. Перед тим ще винесли грубі тяжкі кайдани, якими скували йому руки і ноги. Кайдани замкнули великою колодкою. На всю ту роботу дививсь Івась із своєї скритки. Дививсь так пильно, щоб нічого не пройшло повз його увагу. Він бачив, як ключник замкнув колодку і сховав ключ у кишеню... Відтак було чути кроки людей по сходах, як люди назад сходили, двері зачинилися і заскрипів замок. З того зміркував Івась, що Касян находиться лише за одним замком. Більше не було йому що сьогодні запам'ятовувати, і він пішов до своєї роботи. Зайшов до пана і спитав, чи прикаже сьогодні грати...
— Не треба! Треба розпорядитися, щоб гайдуків похоронили. Ти бачив розбишаку?
— Ні, я саме прибирав у покоях, бо усе порозбігалося, мов дітваки. Яка там невидальщина! Чимало їх на світі...
— І ти не був цікавий?
— Цікавий то я був, та мусив робити, бо нічого не було б зроблено... Диваки та й годі.
— Ну, йди собі.
Івась вийшов і рішився підождати до вечора. Він сьогодні мусить говорити з Касяном і обдумати втечу. Залишився усього один тиждень часу. Коли не поспіють утекти, поки приїде князь, так усе пропало, бо тоді не жити Касянові.
Як тільки смерклося, вийшов Івась надвір. Під дверми вежі сидів старий ключник і відмовляв півголо-сом свій папір...
— Добрий вечір, пане бургграфе,— заговорив Івась і присів біля нього.
— Здоров синку! Розбишаку бачив?
— Бачив, дужий хлоп!
— Дужий, як ведмідь, кайдани носить, мов ружа-нець...
— Коли добре випеститься, не буде брикати.
— Еге ж, випоститься, пан каштелян велів йому їсти давати аж до приїзду ясного князя.
— А ви йому давали? їв добре, бо він такої панської страви з роду не їв... Я був певен, що вони стервом та травою живляться.
— Ще я йому не давав, та треба таки дати, бо шельма чув добре приказ пана каштеляна і готовий при нагоді поскаржитися.
— Я би рад лише бачити, як він жерти буде.
— А так, як усі люди їдять...
— Ви, пане, не знаєте. Наші люди говорять що батьком степових розбишак був вовкулака. Від того то він такий дужий і пажерливий. Отцей як наших гайдуків поторощив!
— І прості люди справді в те вірять?..
— Авжеж, і тому його так бояться. Ви чували, що говорили? Як він з гайдуками бився, то ні один чоловік не прийшов йому з поміччю. Усі пішли в роз-тіч, бо кожне боялося за себе...
— Добре тобі говорити, а мені прийдеться ще лізти під гору, а ноги мені ломить, здається, дощ буде...
— А ви боїтесь самі йти?
— Чого ж би? Я у ваші хлопські забобони не вірю.
Коли б він на волі, я би його боявся, та він добре скований, сам я колодку замкнув.
— Сховайте пане добре ключ, а то ще який чорт (бо він може з чортом кумається) вихопить та йому передасть...
— Чортяка не має до мене приступу. У мене біля дверей свячена вода, а в хаті реліквії, то лихе не має приступу, а ключ я саме поклав під реліквіями. Ти тут підожди, а я зайду у кухню за стравою.
Старий підвівся зі стільця і пішов у другий будинок у кухню. Івась зараз метнувся у хатчину ключника і став напомацьки шукати по стінах,— і справді, над постелею була прибита дощечка, а на ній стояв хрест. Під хрестом лежав ключ. Показалася, що старий говорив правду. Що робити? Узяти ключ зараз? Небезпечно. Старий помітить, наробить крику, а тоді усе пропало. Треба підождати, а за той час обговорити діло з Касяном. Івась поклав дрижачою рукою ключ на своїм місці і вийшов надвір.
Старий вернувся згодом, несучи глек зі стравою...
— От, справді завтра дощ буде. По костях мене страх ломить. Як я там вилізу, далебі не знаю... Слухай, хлопче, може б ти мене виручив та й заніс?
Івась мало зі шкури не вискочив, так втішився.
— Батеньку, за ніщо в світі, я боюся його, він може мене з'їсть живого. Ви не знаєте, що то вовкулака, він так раз-два у вовка перекинеться, а тоді і кайдани нічого не поможуть...
— Не плети теревенів, дурню, а неси. За те тобі п'ятака дам.
— Ну добре, я понесу, але і ви ходіть зі мною...
— Осел! Маю я йти з тобою, то й сам піду...
— Та вже, пане, не сердьтеся, але як мені що лихе станеться, то буде на вашій душі...
— Ну, ну, я беру на свою душу, а ти неси. Івась узяв глечик і став хреститися:
— Хрест на мині, хрест на спині, увесь у хрестах, як овечка в реп'яхах. Дайте ж мені, пане, якого світла...
— Дам тобі свічку.— Старий виніс з хати свічку і засвітив. Івась пішов з б'ючим серцем сходами, а старий мимрив сам до себе: "Ото дурень, він справді вірить у вовкулаків, мені такого й треба, що мене виручати буде"...
Та Івась вернув зі сходів:
— Та ключа ви мені не дали...
— Чому ти не нагадав? Ось маєш...
Івась пішов знов по сходах. Станув під дверми і наслухував. В'язень ходив по кімнаті і брящав лан-цюхами. Івась отворив замок, відчинив двері і станув серед хати:
— Чого тобі треба? — гримнув Касян.
— Тихше, дядьку, вечеру тобі приніс, хіба мене не пізнав?
Касян приглянувся йому: