На Січі був звичай приймати послів від чужих держав з великими почестями. Тож і тепер кошовий батько вирядив їм назустріч старшину козацьку. Посли стояли на другім березі ріки. Старшина козацька зійшла на пором і перевізник відчалив від берега. При обслузі порома був і Андрійко. Він бачив усе, мав нагоду придивитися до церемонії. Московські посли були одягнені в довгі халати з шовкової, золотом тканої матерії, в великих кінчастих шапках, рамова-них дорогим соболевим хутром. Козаки у гарних оксамитних контушах, в сап'янових чоботях на срібних підківках, з шаблями та пістолями за поясом вийшли на берег і подалися до московських шатрів. Тоді вийшли і москалі та стали собі обопільно кланятись. Побачивши таких бородачів, Андрійко сміявся в кулак. Москалі у своїх халатах були неповороткі. До того вони держались з такою повагою, задерши голови вгору, наче б їх хто на коли настромив.
Наговоривши собі цілу копицю чемностей на привітання, всі пішли до ріки. Козаки пустили гостей попереду. Так само було, коли прийшлося входити на пором. Відтак відчалили пором від берега, і він поплив по ріці...
Не знати звідкіля взялась на ріці велика хвиля. Вона закрутила поромом і обернула його боком. Керманич заперся кермою, але воно зломилося, а пором поплив безвпинно долі водою.
То ще нічого, та на протилежнім березі, куди саме рвуча вода несла пором, стояла над берегом камінна скеля. Була небезпека, що коли хвиля вдарить поромом об скелю, то всі потопляться. Порома не сила була здержати. Козаки поскидали контуші, повід-пинали шаблі і ладились скакати у воду. А що зробити з москалями? Ледве чи вони знаються з водою, та чи дадуть собі раду. Москалі дуже налякалися. Подумали, що приходить їм послідня година. До того ще один керманич, що хотів веслом здержати пором, втратив рівновагу і пірнув у воду. Заки його голова показалася поверх води, пором був вже далеко...
Тоді Андрій скинув із себе свитину, сорочку і штани, побіг на корму порома і скочив у воду. Усім здавалося, що він хоче втечи від небезпеки. Андрій показався поверх води і плив щосили до берега. На його плечах видно було линву, що одним кінцем потопала у воді, а другим була прив'язана до порома. Андрій плив дуже швидко до берега. Діставши ногами дна, він схопив линву обіруч і з тяжкою бідою, поки линва не напружилась вийшов на беріг. Він став з усієї сили тягнути пором до берега. Та вода дужча була від нього, і могла його неперемінно потягти до себе. Андрій йшов берегом, держачи линву в руках, поки не натрапив на березі на грубезну вербу. В одну мить обкрутив линву за вербу, та ще прив'язав кінцем до грубої гіляки. Пором захитався так, що московські посли аж попадали. Було се яких п'ятдесять кроків від тої небезпечної скелі. Андрій став щосили кликати на допомогу. Козаки бачили з берега, що діється, та ніхто не знав, як зарадити біді. Усі були певні, що не минути поромові скелі, та що прийдеться їм напевно загибати. Тепер, бачучи, що сталося, козаки стали бігти до того місця. Десяток сильних рук учепилися за линву і стали притягати пором до берега.
— Як ти хлопче називаєшся? — спитав старшина Андрія, що стояв на березі голий, та важко дихав від утоми.
— Перш одягнуся, а опісля скажу,— говорив Андрій.
Він скочив на пором, трохи по дорозі нє перевернув товстого московського посла і став одягатися.
— Та це Андрій Грушка, новик, щойно перед роком січову школу покинув,— говорив керманич...
— Грушка? Еге-ж, твій батько на морю загинув, славний козак був, під Очаковом, тямлю добре, ну в батька вдався, та нам життя врятував... спасибі синку,— старшина погладив його по мокрій голові.
— Какой маладец, спасібо Андруша. Как тебя зовут Груша? Так лі?
— По вашому, либонь, груша, а по нашому таки Грушка...
— Всьо равно, любєзній мой. Панімаєш что ти, здєлал? Ти спас жизнь вєрних дітей васточнаво царя.
— Або я знаю, чиї ви діти будете, спас чи не спас, а зробив, як слід було, коли кермо зломилося.
— Харашо мальчик, ми тебе царскі пажалуєм.
— Та чого мене жаліти, коли мені нічого не сталося,— говорив Андрій, сміючись.— Коли б я був втопився, то й вам так би було, і не жаліли би...
Козаки стали сміятися.
— Как он рєзко вазражаєт! — говорили москалі.— Какая дьорзость!
— Не дивуйтеся, ваші милості, він не розібрав, як слід, вашої речі,— справдувався старшина.
Посли переглянулися, а далі стали скидати гроші, які один хотів передати Андрієви.
— Спасибі вам, панове, я не візьму, мені не треба, за гроші я у воду не скакав.
— Візьми, Андрію, а то можуть образитися, вони ж посли великого царя, це вони тебе нагороджують.— Андрій узяв гроші та впустив у свою кишеню.
— Спасибі вам, мої добродії за почесне і здорові будьте,— він хотів йти, та старшина задержав його:
— Тобі слід, хлопче, поцілувати їх у руку.
Андрій обійшов усіх москалів, цілуючи їх по черзі по руках.
— Ти грамотний? — питав думний дяк.
— Я скінчив січову школу і знаю грамоту добре.
— Ми возьмьом тебя в Москву, мальчик,— говорив думний дяк.
— Спасибі, я із Січі не піду,— відрубав Андрій і пігнав до пристані.
Тут обступили його зараз козаки і стали допитуватися, що і як.
Тим часом посли пішли у Січ. Із січових валів гримнула гармата на привітання великих гостей. На зустріч вийшов кошовий батько і повів гостей у хату. Сюди позносила челядь скрині з подарунками для Січі, від московського царя. Коли кошовому розповіли сьогоднішну пригоду, він каже:
— Бравий хлопець, у свого батька вдався. Як гадаєте, панове, його б слід у козаки вивести...
— Молодий, але проворний та розумний з біса. Я тямлю, як кілька літ тому школяра товариша з то-пелі вирятував.
— Приклич його сюди,— каже кошовий до посильного козака.
Побігли до перевозу за Андрієм.
— Ходи, небоже, кошовий кличе.
— А то чого?
— Не бійся, бити не звелять...
Андрій пішов так, як стояв. Кошовий подивився на нього і каже:
— Мені здавалося, що то ще дітвак, а то козак, мов дубок. Слухай, хлопче, за це, що ти сьогодні зробив, людям життя врятував, і то послам великого царя православного, ми тебе в козаки-товариші переводимо. Ти підеш до переяславського куреня. Одежу та зброю видадуть тобі з січової скарбниці, ти заслужив на це...