Пані дуже здивувалась, побачивши свою доню в такім одягу.
— А ви, мамо, як переодяглись? — спитала Марійка, побачивши свою маму одягнену в убрання сотничихи та ще з пов'язаною хусткою на голові.
Обидві посміялись із себе, перший раз засміялись після того нещастя, яке їх стрінуло.
— Слухай, Марійко,— говорила Одарка.— Коли ти чого-небудь забажаєш, зайди до мене у кімнатку.— Одарка відійшла.
Марійка присіла біля матері на сіні:
— Які вони всі добрі для нас,— заговорила Марійка,— як вони нами піклуються, мов рідні...
— А я страх боялася, йдучи сюди. Мені все говорили, що то народ дикий, безсердечний, що вони до нічого більше не вдались, як у полі на панщині робити, або грабувати, а воно ось що... Як ми нераз про-тів них грішили, що з ними пани на Вкраїні не витворюють, а воно ось що показується.
— А я передчувала, що воно не так є, як говорили про них наші. Нераз я плакала, як покійний тато казав їх за що-небудь тяжко карати, карати без серця, без милосердя...
— Про батька не пасує тобі, доню, говорити слів догани. Він так робив, як усі пани робили, бо всі тої думки, що українців можна удержати в послуху, не попускаючи їм ні на один волос...
— Та вже ж, воно треба було провірити, як воно є. Скільки то сліз пролито було і за се, мабуть, нас Бог скарав,— Марійка закрила лице долонями і заплакала...
— Ніхто Божих шляхів не провідає... Коли се була кара, так ми свої гріхи спокутували.
— Дай Боже, щоб се був край нашій біді... Тим часом надворі було дуже гамірно. Бранців
християнських залишилося небогато, бо їх розібрали козаки по своїх хатах. Челядь стояла гуртками і розказувала усілякі пригоди нинішнього дня. Поміж ними вертілись Андрійко з Івасем, щоб розвідати про те, чого самі не могли бачити. їм жаль було, що пані сотничиха заборонила їм віддалятись від хати. А люди розказували, як Чабан Омелько, їдучи за кіньми, помітив в степу татарський табір, як він, не показуючи нічого по собі, полишив коні на Божу волю і завернув щосили в село, щоб звістити людей про небезпеку. Оповідали відтак, як справно Явтух їх підглядав, як повз гадюкою під сам табір, поки не розвідав усього, чого йому було треба. А вже найцікавіше було, як пан сотник зі своїми козаками вдарив з боку на втікаючий татарський табір, як вгнався в середину перший на своїм воронім коні, як рубав завзято. Хлопці, чуючи се, аж горіли з радощів та жалували, чому вони ще не козаки і не можуть ворога бити.
Від того часу плило життя на хуторі сотника Жмута так одноманітно, що й говорити нема про що. По-слідню пригоду стали люди забувати. Лише хлопці малі вигадували по селу ігрища в татар та козаків.
Настав відтак один тиждень сльоти. Дощ падав день у день. Тоді хлопцям страх навкучилось, а сотник звелів собі відчитувати минеї, які дуже уважно слухав. У ті дні заходили до нього козаки, сусіди, приходив місцевий священик і вчитель. Сиділи у хаті, а Андрійко читав книжку про святців божих своїм дзвінким голосом. Інколи приводив учитель кращих хлопців із своєї школи, приходили два поповичі Та-
нас і Пархомій, яких учив батько дома, і виручали Андрія, коли змучився. Сиділи бувало цілу ніч. Надворі хлюпав дощ. Небо зайшло хмарами, а вони усі сиділи в хаті. Наприкінці сотник частував гостей медом і тоді розходилися по домівках.
Сльота тривала цілий тиждень. По вулицях стояло болото, річка мала повні береги води. Сльота дуже людям надоїла, бо то вже і хліб з поля було час збирати. Люди споглядали на небо і всіляко ворожили.
Аж по тижні став подувати вітер. Хмари рідшали. Місцями показувались смуги голубого неба, інколи блиснуло сонце ясним промінням. Увечір хмари понесло геть і на чистому небі показались ясні зорі. Таку новину приніс козак у хату сотника, де зібрались слухати слова божого.
Від того усі зраділи. Кожний міркував, до якої роботи взятись йому завтра. Робота в полі дуже припізнилась.
— Не знать, як людям догодити,— говорив священик.— Іноді така посуха, що годі діждатися водиці небесної, а іноді знову таке ллється, що на цілий рік би стало.
— Все те від Бога,— обізвався вчитель,— а чоловік, щоб який мудрий, того не переіначить.
— А воно є такі мудреці, що хмару стягне або відверне...
— Не говори так, Пархоме,— упоминав панотець,— нема таких мудреців, се одному Цареві небесному таке можна...
— Що не говоріть, пан-отче, а такі люди є. Мій покійний дід розказував, що такого знахаря знав і його чудеса на вічі бачив...
— То сей знахар напевно з чортом покумався, се чоловікові не під силу...
— Того я не знаю,— продовжив Пархом,— за се покійний дід нічого не говорив. А каже таке: було, як наближається чорна хмара, той чоловік (я забув його імення) вийде на поле без шапки, ходить границею наших піль і якісь молитви відмовляє, руками вимахує, та такий тоді, що не приступай та не чіпай. Він наче б нічого не бачив, не чув. Ходить так, аж цілком знеможеться і таки де-небудь на межі між ланами, мов неживий впаде. А хмари колотяться, мішаються, в них клекотить, наче б вода варилася, а відтак геть завернуть і підуть боками... То сей чоловік таку працю звичайно опісля відлежав, не міг ні рукою, ні ногою рушити... А се, що ви кажете, буцімто він з чортякою покумався, то неправда. То богомільний чоловік був, у церкву, як слід, ходив...
— Молитвою щирою та твердою вірою можна усього доконати,— говорив священик.— Ісус Христос, наш спаситель глаголе до апостолів своїх: коли б у вас на стільки віри у серцю, як гірчичне зернятко, ви б одним словом цілі гори з одного місця у друге переносили та переводили...
— Вже ви за чортяку, куме, і не говоріть, він на те й є, щоб людям пакостити, а не помагати...
— А часом то й чортяка людині віддячиться,— говорив козак Прокіп Задерний.
— Мій покійний батько розказував, що у давнину, під Каневом у балці над Дніпром запорожець жив. Він з чортом не знався, але знав таке, що чортяку побачив. Бо то не кожному чоловікові се можна. То є таке сало, не знаю з чого воно береться. Помажеш ним око, так зараз і бачиш усю чортову сім'ю.
Такого сала і той запорожець звідкілясь роздобув. Йде він раз над Дніпром на рибу. Аж глянь над болотом в очереті чортяка сидить. Старий чорт був, а такий обдряпаний, аж жаль було глянути. Сидить та й задумався. Аж гульк із очерету вовк виходить. Помітив чортяку та й закрадається. А відомо усім, що вовк чорта так схрупає, наче б ягня. Так, так. Чорта або св. Юрій громівкою вб'є, або вовк з'їсть. Без того, то вони так би на світі намножились, що нашому братові не було б де жити. А св. Юрко, то так наче б осаул над вовками. Він ними керує, а вони слухають.