Та раптом кінь став голосно форкати... Запорожець умить прокинувся і зовсім очуняв. Поглянув за конем. Він підвів високо голову, стриг вухами і наїжив гриву. Запорожець схопив рушницю і вибіг на могилу. Зараз побачив, як з одного боку хвилювала трава. Запорожець придивлявся пильно і побачив татарську високу шапку. Татарин гнав на коні в той бік, де стояла могила. Запорожець присів і підвів рушницю до стрілу, та зараз її понизив. Татарин держав щось перед собою на сідлі.
— Бранця везе клятий, християнську душу. Міг я накоїти лиха. Та пожди, голубе, піймаємо і так.
Він миттю зсунувся з могили і відіпняв від сідла аркан. Узяв його у руки і зладив петлю. Тим часом вороний щораз більше непокоївся. Він ладився втікати, вже і хвіст підносив в гору.
— Не бійсь, старий,— заговорив запорожець,— сюди до мене.
Кінь справді успокоївся від того голосу і завернув до свого пана. Тим часом козак зняв шапку з голови і понизившись, підходив травою назустріч татаринові. Татарський кінь добував останніх сил і гнав, як міг. Татарин підганяв його нагайкою. Як порівнався з козаком, зафуркотів в повітрі аркан і впав татаринові на голову. Наляканий кінь скочив убік, а татарин повалився на землю з петлею на шиї. Кінь помчав далі, а запорожець тягнув татарина щосили до себе. Як козак наблизивсь до нього, лежав він у траві з розверненими руками. У жменях сторчала вирвана трава, якої зразу придержувався. Обличчя було синє, очі так витріщив, що трохи наверх не повилазили. Петля затяглась цупко на шиї і стиснула її так, що одною рукою обнімеш. Татарин задушився на смерть.
— Лежи ж собі тут, голубе, і одпочинь, а ми подивимось на твою добичу.
Він підбіг далі і побачив в траві засинілого хлопчину.
Був се дітвак не більш дванадцяти літ, гарний, мов мальований, як той ангелок, якого на образах у церкві пишуть. У нього було гарне напричуд личко та кучеряве волосся, мов у баранця. Хлопцеві були зв'язані позад руки сирівцем.
Запорожець добув ножа і розтяв пута. Узяв хлопця обережно на руки і заніс до вогню. Хлопець не отямився ще. Запорожець приклав вухо до його грудей і слухав серця. Воно билося поволі.
— А тут, хоч гинь, нема каплі води,— говорив сердито запорожець,— тверези його чим хочеш...
Він узяв з ріжка трохи тютюну і наклав хлопцеви до носа.
Хлопець пчихнув раз і другий, отворив очі і став лячно розглядатися довкруги.
Запорожець повеселішав, моргнув на хлопця:
— Здоров, хлопче, пчихай на здоров'я! Мій тютюн не аби який, хоч султанові турецькому подавай, не тощо. Вмерлий би пчихнув. Ось тобі тепер, мій синку, глоток горілки, зараз і сили набереш. А коли ти голодний, то й хлібець знайдеться у мене. Добрячі донці не пустили з порожною торбою.
Запорожець витяг кусок сала, паляницю і подав хлопцеві, який пчихнув ще раз, а від горілки дуже скривився.
— Та я тобі, небоже, горілки не дам, то лише тепер так, бо ти знемігся дуже, ну їж здоров...
— Мені дуже пити хочеться.
— Я так і думав. Та підожди, козаче, прийде час то й нап'ємося. От зараз і поїдемо воду шукати, а поки що ти поживись гарненько та втішайся, що ти не в татарськім сирівці...
— А де ж той татарин, що мене захопив з поля? — спитав наляканий хлопчина. Йому збиралося на плач...
— Не бійсь, він вже пропав, он там у петлі мого аркана стирчить. Тепер ми познайомимося. Ти мене зови дядьком Касяном, та ще й Бистрим за прізвищем. А тебе як кличуть?
— Мене Івасем звуть та ще й Чорноусенком по батькові.
— Ну гарно. Коли ти, Івасику, не дуже знемо-жений то зараз і поїдемо далі, якщо мій кінь не пропав...
Він устав і розглянувся довкруги. Яких сто кроків дальше стояв в траві вороний. Та й не сам один. Біля нього пасся і татарський кінь; він відбіг недалеко, завернув і стоваришувався з вороним.
— Кінь розумна тварина, наче чоловік, от зараз завели товариство, а мені якраз другого коня треба.
Запорожець свиснув. Вороний підвів голову і став наближатися. Татарський кінь ішов несміло за ним. Опісля станув, підвів голову і став як би з недовірям придивлятися козакові. А вороний прийшов до свого пана, мов пес, і наставив свою голову, дивлячись йому розумними очима в лице. Козак узяв його за шию погладив і поцілував ніжно в самі ніздрі.
Побачивши се, татарський кінь осмілився і став крок за кроком наближатися.
— Заложуся, що це козацький крадений кінь,— говорив Касян.
Івасеві се дуже подобалося. Він підвівся з землі, приблизився до коня і став його гладити по шиї. А далі, побачивши другого коня, аж скрикнув з радощів і побіг до нього.
Кінь відозвався радісно і став хлопця обнюхувати, а далі поклав голову на його плече.
— Знаєш його?
— Та ж се наш буланий. Злодій татарин піймав його зразу на аркан, — говорив хлопець крізь сльози.— Я не знав, що сталося, підійшов до коня, якого татарин вже і осідлав, а той клятий схопив мене, скочив на коня і втік у степ. Я пручався щосили, а він мені на бігу зв'язав руки сирівцем. Опісля не знаю, що зі мною робилося, бо я стратив пам'ять...
— Ось як воно було, я так і думав. Тепер скажи мені, дитино, звідкіля ти.
— Яз Гаврилівки...
— А де ж та твоя Гаврилівка буде? Яке від вас найближче містечко чи город?
— Батько мій у Лубни їздив на ярмарку, то, либонь, містечко наше — Лубни.
— А батько твій, коли у Лубни їздив, то за один день повертав додому?
— Авжеж. Поїде, було, рано, а літом, коли ще сонце не сховається, було, й верне.
— Так значить твоя Гаврилівка недалеко Лубнів. А Лубни, то Яреми Вишневецького маєтність.
— А хіба ж ти, дядьку Кас я не, його знаєш, себто нашого пана?
— У вічі я його не бачив та від збігців, його підданців, що на Запоріжжя повтікали, багато я про нього лихого чував, тому й знаю.
— З нашої Гаврилівки, теж багато народу на Запоріжжя втікає. Та скажи, дядьку, куди мені додому їхати, коли мій буланий знайшовся?
— Поперед усього скажи мені, синку, як тебе і звідкіля татарин піймав?
— А ось воно як було. Пігнав я з хлопцями-то-варишами коней пасти за село. Вже було під захід сонця. Ми стали коней зганяти в купу, вертати треба було. Дивлюсь я, нема мого буланого... Я розглядаюся, а він стоїть в траві, мов на припоні, і не порухнеть-ся... Кличу його, свищу у пальці, нічого не слухає. Я підбіг до нього, та вже й знаєш, яка пригода трапилась. Я став кричати, щосили. Біля мене їхали якісь два татари. Мій крик почули старші і пустились доганяти. Почулись стріли з рушниць, тамті татари попадали з коней, а мій таки втік... У нього не потрапила куля.