Коли я написав Едріенові, то й сам до пуття не тямив, що розумів під ушкодженням. І, проживши більшу частину життя, навряд чи тямлю краще. Моя теща (яка, на щастя, не є частиною цієї історії) не дуже мною переймалася, та принаймні, була відвертою щодо цього, як і щодо більшості речей. Якось, коли газетні шпальти й випуски телевізійних новин рясніли черговим випадком наруги над дитиною, вона зауважила: "Гадаю, ми всі зазнали наруги". Припускаю, що Вероніка була жертвою того, що нині зветься "неналежною поведінкою": підпилі батькові масні погляди під час купання чи сну, дещо більше, ніж обійми з братом? Звідки я міг знати? Чи була якась первинна мить втрати, позбавлення любові, коли вона потребувала її найбільше, якась випадково почута розмова, з якої дитина виснувала, що...? Знову ж, я не можу цього знати. Я не маю жодних доказів, ані справжніх, ані змодельованих. Та я пригадую, як Старий Джо Гант, сперечаючись із Едріеном, сказав, що про психічні стани можуть свідчити вчинки. Це траплялося в історії-Генрі Восьмий і так далі. Тоді ж як в особистому житті, гадаю, справджується зворотне: про минулі вчинки можуть свідчити теперішні психічні стани.
Звісно, я вірю, що всі ми зазнали ушкоджень, тих чи інших. А як інакше, хіба якби ми жили у світі ідеальних батьків, братів і сестер, сусідів, приятелів. І тоді постає питання, від якого багато що залежить: як ми реагуємо на ушкодження? Чи ми визнаємо, а чи пригнічуємо його, і як це впливає на наші стосунки з іншими. Хтось визнає ушкодження й намагається пом'якшити його; хтось витрачає життя, намагаючись допомогти іншим ушкодженим; і врешті, є ті, хто переймаються головним чином уникненням подальшого ушкодження себе. І ці останні є невблаганними, тими, кого слід остерігатися.
Ви, певно, гадаєте, що це нісенітниця-моралістична самовиправдальна нісенітниця. Ви, певно, гадаєте, що я поводився з Веронікою, як типовий хлопець-підліток, і що всі мої висновки стосуються обох сторін. Приміром, що "Після того, як ми розійшлися, вона зі мною переспала" легко перетворюється на "Після того, як вона зі мною переспала, я з нею розійшовся". Ви, певно, також гадаєте, що Форди були нормальною англійською родиною середнього класу, щодо якої я вибірково застосував свої фальшиві теорії ушкодження; й що місіс Форд, замість того, щоб тактовно непокоїтися за мене, виявляла непристойні ревнощі. Ви, певно, навіть просите мене застосувати свою "теорію" до самого себе й пояснити, якого ушкодження я зазнав колись давно й якими можуть бути його наслідки: приміром, як воно могло вплинути на мою надійність і правдивість. Чесно кажучи, я не певний, що зміг би відповісти.
Я не очікував жодної відповіді від Едріена, й не отримав її. Й зараз перспектива зустрічі з Коліном і Алексом наодинці стала менш принадною. Спочатку ми були втрьох, потім-вчотирьох, і як ми примудрилися знову опинитися втрьох? Якщо решта хоче створити власний гурт-уперед. Я мав жити власним життям. Саме так я й вчинив.
Дехто з моїх сучасників долучився до ВПБ10 і вирушив до Африки, де вони навчали школярів і будували фортеці з багнюки; я не був таким шляхетним. До того ж, тоді чомусь здавалося, що гідний диплом рано чи пізно забезпечить гідну роботу. Ті-і-і-те is on ту side, yes it isu-співав я йодлем12 із Міком Джаґером, кружляючи наодинці кімнатою. Тож, залишивши інших навчатися на лікарів і юристів і складати іспити на державну службу, я подався до Штатів і півроку поневірявся. Я працював офіціантом, фарбував паркани, займався садівництвом, переганяв машини через кілька штатів. Тими роками, до появи мобільних телефонів, електронної пошти й Скайпу, мандрівники покладалися на рудиментарні засоби зв'язку, знані як поштові листівки. Інші способи-дзвінок на далеку відстань, телеграма-мали позначку "Лише в екстремальних випадках". Тож мої батьки спровадили мене у безвість, а їхні но-винні зведення про мене обмежувалися звістками "Так, він дістався безпечно", "Востаннє, коли ми чулися, він був у Ореґоні" й "Ми очікуємо його повернення за кілька тижнів". Я не кажу, що це було краще чи що це сформувало мій характер; просто в моєму випадку, напевно, було краще, коли батьки не перебували на відстані натиснутої клавіші, виливаючи свої острахи й розлогі прогнози погоди, застерігаючи мене від повеней, епідемії й психів, які грабують мандрівників.
Перебуваючи там, я зустрів дівчину: Енні. Вона була американкою й мандрувала, як і я. Ми здибалися, як вона це назвала, й провели три місяці разом. Вона носила картаті спідниці, мала сіро-зелені очі й приязну вдачу; ми стали коханцями легко й швидко, я не міг повірити своєму щастю. Так само, як не міг повірити, як просто це було: бути водночас друзями й партнерами по ліжку, разом сміятися, пиячити й покурювати травку, пліч-о-пліч споглядати трохи світу, а по тому-розійтися без взаємних звинувачень або докорів. "Бог дав, Бог взяв",-казала вона й мала на увазі саме це. Згодом, озираючись назад, я запитував себе, чи ця легкість не зачепила в мені чогось, що потребувало більше складнощів на доказ...чого? Глибини, серйозності? Хоча, Бог свідок, можна мати складнощі й труднощі без компенсації у вигляді глибини й серйозності. Значно пізніше я також міркував про те, чи "Бог дав, Бог взяв" не було способом поставити питання й шукати відповідь, якої я не міг дати. Утім, усе це відбувалося поступово. Енні була частиною моєї історії, але не цієї.
Мої батьки хотіли зв'язатися зі мною, коли це сталося, та й гадки не мали, де я був. Уявляю, як за справжньої нагальності-наприклад, необхідності бути біля смертного одра матері-МЗС зв'язався би з посольством у Вашингтоні, яке повідомило б американським правоохоронцям, які наказали би поліції по всій країні шукати жвавого засмаглого англійця, що був трохи більш самовдоволеним, аніж одразу по прибутті до країни. Тепер достатньо було б есемески.
Коли я повернувся додому, мати з напудро-ваним обличчям міцно обійняла мене, спровадила до ванної й приготувала мені те, що досі звалося моєю "улюбленою вечерею", яка зберегла цей статус, бо я не втаємничив матір у зміну своїх смаків.