Я повернувся до Брістоля на останній курс. Дівчина нормального зросту, яка носила високі підбори, була менш зацікавленою, ніж я гадав, тож я зосередився на навчанні. Навряд чи я був достатньо розумним, аби отримати першу відзнаку, та постановив собі отримати 2:19. П'ятничними вечорами я дозволяв собі гайнувати вечір у пабі. Якось дівчина, з якою я теревенив, пішла зі мною й залишилася на ніч. Усе було приємно, захопливо й плідно, та жоден із нас не забажав сконтактуватися по тому. Тоді я думав про це менше, ніж тепер. Гадаю, така гуляща поведінка виглядає цілком буденною як тепер, так і тоді: зрештою, чи ж то були не шістдесяті? Так, атож, та, як я вже казав, усе залежало від того, де й ким ви були. З вашого дозволу, коротенький урок історії: у більшості "шістдесяті" настали в сімдесяті. Це означало, що більшість у шістдесятих усе ще переживала п'ятдесяті-чи, у моєму випадку, шматочки обох десятиріч пліч-о-пліч. Що вельми все заплутувало.
Логіка: атож, де ж логіка? Де вона, приміром, у наступній частині моєї історії? Приблизно в середині мого останнього року навчання я отримав листа від Едріена. Це траплялося дедалі рідше, бо ж ми обидва гарували, готуючись до випускних іспитів. Звісно, він мав отримати першу відзнаку. Й що тоді? Певно аспірантура, потому-докторантура чи якась робота в громадській сфері, де його розумові й почуттю відповідальності знайшлося би гарне застосування. Хтось колись сказав мені, що державна служба (чи, принаймні, її вищі ешелони) була захопливим місцем роботи, бо там ти завжди мав ухвалювати моральні рішення. Можливо, Едріен пішов би на це. Звісно, мені він не здавався людиною від світу сього чи авантюристом-хіба що інтелектуальним, звісно. Він не належав до тих, чиї ім'я чи обличчя потрапляли на газетні шпальти.
Ви, певно, здогадалися, що я зволікаю з оповіданням вам наступного шматочка. Гаразд. Едріен сказав, що писав, аби попрохати мого дозволу зустрічатися з Веронікою.
Атож, чому вона, й чому саме тоді; понад те, навіщо прохати дозволу? Власне, достеменно пригадуючи, наскільки це можливо (й цього листа я також не зберіг), він сказав, що вони з Веронікою вже зустрічалися, обставина, яка, без сумніву, рано чи пізно стала би мені відомою; тож здавалося кращим, аби я почув про це від нього. До того ж, попри те, що ця звістка, певно, була несподіванкою, він сподівався, що я зрозумію й прийму це, бо коли б я не зміг, він би вчинив інакше, зважаючи на нашу дружбу. Й нарешті, що Вероніка згодилася, щоб листа написав він,-насправді це було частково її пропозицією.
Як ви можете собі уявити, мені припав до душі шматок щодо його моральних гризот, де йшлося, що якби я вважав, що було порушено якийсь поважний кодекс лицарства чи, що навіть краще,-якийсь сучасний етичний принцип, тоді би він, природно й логічно, припинив її трахати. За умови, що вона не морочила його, як мене. Мені також сподобалася криводушність листа, метою якого було не лише сказати мені щось, про що б я інакше не довідався (принаймні, якийсь час), а сповістити мене, на кого вона, Вероніка, змінила мене: на мого найрозумнішого друга, ба більше-на кембриджського хлопака, такого, як Брат Джек. І також, аби попередити мене, що вона буде поряд, якщо я надумаю зустрітися з Едріеном. Це справило бажаний ефект, бо я перестав хотіти зустрітися з ним. Непогано, як на один день, або ніч. Знову ж, маю наголосити, що це-моє сьогочасне тлумачення того, що сталося. Чи радше, мій сьогочасний спогад про моє тодішнє тлумачення того, що тоді сталося.
Та гадаю, я мав інстинкт виживання, самозбереження. Можливо, саме це Вероніка назвала боягузтвом, а я назвав сумирністю. Хай там як, але щось застерігало мене від того, аби вплутатися в це,-принаймні не зараз. Я взяв першу-ліпшу поштівку-зі зображенням Кліф-тонського підвісного мосту-і написав щось на кшталт "Відповідаючи на твій лист від 21-го, нижчепідписаний просить прийняти його вітання й побажання на знак того, що я ставлюся до цього вельми добре, старий". По-дурному, проте недвозначно; як на тепер, то нормально. Я вдавав-особливо перед собою,-що анітрохи не заперечував. Я завзято навчався, стримував емоції, не приводив нікого з пабу додому, дрочив як і коли слід було, і таки отримав диплом, на який заслуговував. Я зробив це (атож, я отримав 2:1).
Після складення іспитів я лишився в місті на кілька тижнів, пристав до іншого гурту, систематично пиячив, трохи покурював трави й мало про що думав. Окрім моделювання того, що Вероніка могла наговорити Едріенові про мене (Він позбавив мене цноти й зараз же кинув. Тож насправді все було схоже на зґвалтування, розумієш?). Я уявляв, як вона підлещує йому-я був свідком початку цього-й улещує його, граючись його очікуваннями. Як я вже казав, Едріен не був від світу сього, попри всі його успіхи в навчанні. Звідси-самовдоволе-ний тон його листа, якого я якийсь час перечитував, коли шкодував самого себе. Коли врешті я відповів на нього як годиться, я геть не застосовував тієї дурнуватої "епістолярної" мови. Наскільки я пам'ятаю, я вичерпно висловив йому все, що думав про їхні спільні моральні гризоти. Я також порадив йому бути розважливим, бо, як на мене, Вероніка була ушкодженою вже дуже давно. По тому я побажав йому успіху, спалив його листа у порожньому каміні (мелодраматично, згоден, але я списую це на моло-дість як на пом'якшувальну обставину) й постановив собі, що вони обоє відтоді назавжди зникли із мого життя.
Що я розумів під ушкодженням? Це був лише здогад: я не мав жодних справжніх доказів. Та озираючись на ті прикрі вихідні, я усвідомлював, що річ була не лише в тім, що досить наївний юнак почувався напружено в більш вишуканій і соціально просунутій родині. У цьому, звісно, також. Але я відчував змову Вероніки з її дебелоногим, дебелоруким батьком, який поводився зі мною як із другосортним, а також між Веронікою й братом Джеком, життєву філософію якого вона явно вважала незрівнянною. Його призначили суддею, коли вона прилюдно запитувала про мене, й питання звучало дедалі поблажливіше з кожним повторенням "Згодиться, еге ж?". З іншого боку, я зовсім не бачив її змови з матір'ю, яка, без сумніву, бачила доньку наскрізь. Як місіс Форд вдалося від самого початку застерегти мене від своєї доньки? Бо того ранку-першого ранку після мого приїзду-Вероніка сказала всім, що я хотів вилежатися, й пішла з батьком і братом. Ми не мали жодної розмови, яка би підтверджувала такий намір. Я ніколи не вилежувався. Навіть зараз я цього не роблю.