Ще кілька днів тому я плекав невиразну фантазію про Вероніку, повсякчасно визнаючи, що нічого не знав про її життя протягом понад сорока років, відколи востаннє її бачив. Тепер я мав деякі відповіді на запитання, яких не ставив. Вона завагітніла від Едріена і хтозна,-можливо, травма від його самогубства вплинула на дитину в лоні. Вона народила сина, якому на певному етапі було поставлено діагноз... чого? Неспроможності самостійно функціонувати в суспільстві; потреби постійної підтримки, емоційної й фінансової. Мені було цікаво, коли поставили цей діагноз. Чи невдовзі після народження, а чи була тимчасова пауза, протягом якої Вероніка змогла дати раду тому, що лишилося після катастрофи? Цікаво, як довго вона жертвувала своїм життям задля нього, чи працювала вона на якійсь паршивій роботі, поки він перебував у школі для дітей із особливими потребами? Мабуть, потім він став дорослішим і проблемнішим. Урешті жахлива боротьба стала непосильною, й вона дозволила взяти його під догляд. Уявіть, що це за відчуття; уявіть втрату, почування поразки, провину. А тут з'явивсь я, людина, що жаліє себе, коли моя донька часом забувала надіслати мені мейл. Мені також пригадалися невдячні думки, які я мав відтоді, як ми з Веронікою вперше зустрілися на Хиткому мосту. Я подумав, що вона виглядала трохи підтоптаною й неохайною; я подумав, що вона була складною, неприязною, непривабливою. Насправді ж мені пощастило, що вона приділила мені час. І я очікував, що вона віддасть мені Едрі-енів щоденник? На її місці я, певно, також спалив би його, як, я тепер вірив, вона й вчинила.
Не було нікого, кому б я міг це розповісти,— принаймні, довший час. Як сказала Марґарет, я був сам-і таки маю бути сам. Не тільки тому, що мав переоцінити помилку свого минулого у самотньому товаристві каяття. Після обмірковування життя й вдачі Вероніки я би мав повернутися у своє минуле й розібратися з Едріеном. Моїм приятелем-філософом, який осягнув життя й вирішив, що будь-яка відповідальна мисляча людина повинна мати право відмовитися від дарунку, що його вона ніколи не просила, й чия шляхетна дія з кожним проминулим десятиліттям ще раз підкреслювала поступливість і нікчемність, із яких складалися більшість життів. "Більшість життів": моє життя.
Тож цей образ-це життя, мертвий докір мені й решті мого життя-зараз перевернувся. "Першокласний диплом, першокласне самогубство",-погодилися ми з Алексом. Якого ж Едріена мав я натомість? Його дівчина завагітніла, він не зміг прийняти наслідки й, як казали, "обрав легший вихід". Не те щоб у цьому було щось легке, в цьому ствердженні індивідуальності проти великої загальності, яка її пригнічує. Але зараз я мав переінакшити Едріена, змінити його образ самітника, який цитував Камю й для якого самогубство було єдиним справжнім філософським питанням, на... кого? Не більше, ніж на версію Робсона, який "був не зовсім випадком Еросу й Танатосу", як сказав Алекс, коли той, непоказний учень шостого наукового, залишив цей світ із прощальним "Вибач, мамо".
У тім часі ми вчотирьох обговорювали, якою мала би бути Робсонова дівчина-від манірної цнотливиці до хворої на гонорею хвойди. Жоден із нас не думав про дитину чи майбутнє. Зараз, уперше, мені стало цікаво, що сталося з Робсоновою дівчиною та їхньою дитиною. Матір мала бути приблизно моєю ровесницею й, цілком імовірно, досі живою, а дитині мало би бути близько п'ятдесяти. Вона досі вірила, що її "татко" загинув у аварії? Можливо, її віддали у прийми, й вона зростала, вважаючи себе небажаною. Та нині приймаки мають право відшукувати своїх рідних. Я уявив, як це стається, й незграбну, болісну зустріч, до якої дійшло б. Мені захотілося навіть тепер, через стільки років, вибачитися перед Робсоновою дівчиною за нікчемність, із якою ми її обговорювали, не думаючи про її біль і ганьбу. Почасти я хотів зв'язатися з нею й попросити її пробачити наші давні провини-навіть попри те, що в тім часі вона навряд чи про них знала.
Та думки про Робсона й Робсонову дівчину були тільки способом уникнення правди про Едріена. Робсонові було п'ятнадцять чи шістнадцять? Він мешкав удома, з батьками, які, без сумніву, були лібералами. Та якщо дівчині було менше шістнадцяти, то, певно, було й звинувачення у зґвалтуванні. Тож про жодне справжнє порівняння йтися не могло. Едріен змужнів, залишив батьківську оселю й був набагато розумнішим за Робсона. До того ж, тоді, якщо дівчина від тебе вагітніла і якщо вона не хотіла робити аборт, ти мав із нею одружитися: такими були правила. Утім, Едріен навіть не зміг прийняти це консервативне вирішення. "Гадаєш, це сталося тому, що він був надто розумним?"-дражливо спитала моя мати. Ні, розум тут був ні до чого; а надто-моральна відвага. Він не відмовився зарозуміло від екзистенційного дарунку; він боявся дитячого візочка у вітальні.
Що я знав про життя, я, який жив так обережно? Який ані виграв, ані програв, лише дозволив життю текти далі? Який мав звичайні прагнення й надто швидко згодився на їх нере-алізацію? Який уникав болю й називав це здатністю до виживання? Який сплачував рахунки, підтримував добрі стосунки з усіма, наскільки це було можливо, для якого захоплення і розпач незабаром стали лише словами, прочитаними колись у романах? Той, чиї докори самому собі насправді ніколи не завдавали болю? Що ж, я мав про що поміркувати, доки терпів особливий вид каяття: біль, завданий тому, хто завжди гадав, що знає, як уникати болю,-й завданий саме з цієї причини.
-Геть,-наказала Вероніка, в'їхавши на бордюр на швидкості двадцять миль на годину.
Зараз я надав цьому слову глибшого значення: Геть із мого життя, я нізащо не хотіла, щоб ти знову до нього наближався. Я не мала би погоджуватися на зустріч, а надто-на обід, а надто-на те, щоб відвезти тебе подивитися на мого сина. Геть, геть!
Якби я мав її адресу, то надіслав би належного листа. Я назвав свій мейл "Вибачення", тоді змінив на "ВИБАЧЕННЯ", та це виглядало надто виклично, тож я змінив на попереднє. Єдине, що я міг,-це бути відвертим.
Дорога Вероніко,
розумію, що я, певно, є останньою людиною, про яку ти хотіла б знати, та сподіваюся, ти прочитаєш це повідомлення до кінця. Я не очікую, що ти відповіси на нього. Та я впродовж якогось часу переосмислював усе й хотів би попросити в тебе пробачення. Я не очікую, що ти будеш про мене кращої думки,-та, знову ж, навряд чи ти можеш бути гіршої думки. Той мій лист неможливо вибачити. Я можу сказати лише, що мої бридкі слова були миттєвим висловом. Вони були для мене справжнім шоком, коли я перечитав їх по стількох роках.