У потязі до міста напроти мене сиділа дівчина в навушниках із заплющеними очима, яка не помічала навколишнього світу, тільки рухала головою в лад із музикою, що її чула лише вона. Й раптом до мене сповна повернувся спогад: як Вероніка танцювала. Так, вона не танцювала-саме це я казав,-але був один вечір у моїй кімнаті, коли вона розпустувалася й почала виймати мої платівки з поп-музикою.
-Постав якусь і покажи мені, як ти танцюєш,-мовила вона.
Я хитнув головою.
-Для танго потрібні двоє.
-Гаразд, покажи мені, а я долучуся.
Тож я поставив на вісь 45-ку21, перетнув кімнату, опинився поряд із нею, розправив плечі, розкріпачуючи тіло, примружив очі, ніби на знак поваги до її приватності, й зайшовся танцем. Тоді це була стандартна чоловіча поведінка: індивідуалістична й водночас за пежна від суворих норм: смикання головою й гопцювання, крутіння плечима й штовхання крижами, з піднесеними в екстазі руками й періодичним хрумкотом на додачу. По якімсь часі я розплющив очі, очікуючи, що вона й досі сидить на підлозі й сміється з мене. Але вона вистрибувала так, що я припустив, ніби вона відвідувала балетний гурток: волосся по всьому обличчі, литки напружені й у повній стійці. Я спостерігав за нею хвильку, непевний, чи вона перекривляла мене, чи ж направду отримувала насолоду від "Муді Блюз". Власне, мені було байдуже-я тішився собою й відчував маленьку перемогу. Це тривало якийсь час; потім я наблизився до неї, коли From a Jack to a King Неда Міллера поступилася Бобові Лінду, що співав
Elusive Butterfly. Але вона не завважила цього й, кружляючи, наскочила на мене, мало не втративши рівновагу. Я спіймав її й тримав.
-Бачиш, це не так вже й складно.
-Та я ніколи й не думала, що це складно, —відповіла вона.-Гаразд. Так. Дякую,-мовила вона діловито, тоді пішла й сіла.-Ти продовжуй, якщо хочеш. Із мене вже досить.
А вона таки танцювала.
Я виконав свої завдання у галантерейній крамниці й відділах кухонного начиння та фіранок, а тоді пішов до ресторану. Я прийшов на десять хвилин раніше, та, звісна річ, Вероніка вже була там, сиділа з похиленою головою, читала, певна, що я знайду її. Я поклав свій крам, вона підвела очі й напівусміхнулася. Я подумав: зрештою, ти виглядаєш не такою вже й дикою й недоглянутою.
-Я й досі голомозий,-мовив я.
Вона зберігала чверть усмішки.
-Що ти читаєш?
Вона повернула обкладинку до мене. Щось зі Стефана Цвайґа.
-Тож ти нарешті дісталася кінця абетки. Після нього вже нікого немає.-Чому це я раптом занервував? Я знову говорив, як двадцятилітній. До того ж, я не читав нічого зі Стефана Цвайґа.
-Я їстиму локшину,-мовила вона.
Що ж, принаймні це не було приниженням.
Поки я вивчав меню, вона продовжувала читати. З-за столика було видно ескалатори. Люди підіймаються, люди спускаються; усі щось купують.
-їдучи потягом до міста, я пригадував, як ти танцювала. У моїй кімнаті. У Брістолі.
Я очікував, що вона заперечить мені чи непомітно образиться. Та вона лишень мовила: "Цікаво, чому ти це пригадав". Від цієї миті підтвердження я почав відчувати повернення впевненості. Цього разу вона була вбрана чепурніше: волосся зачесане й нібито менш сиве, їй якимось чином вдалося виглядати-як на моє око-водночас по-двадцяти— й по-шістдесятилітньому.
-Тож,-мовив я,-як тобі велося останні сорок років?
Вона поглянула на мене.
-Спершу ти.
Я розповів їй історію свого життя. Версію, яку розповідаю собі, оповідь, яка здається переконливою. Вона спитала "про тих твоїх двох приятелів, яких я якось бачила", не спромігшись, здавалося, назвати їх на імена. Я сказав, як утратив зв'язок із Коліном і Алексом. Потім я розповів їй про Марґарет, Сьюзі й дідусів-ство, вибиваючи тим часом із голови шепіт
Марґарет "як там Кекс?". Я говорив про працю, пенсію, власні заняття й зимові відпустки, які я влаштовував,-цього року я роздумував про засніжений Санкт-Петербурґ для різноманітності... Я намагався здаватися задоволеним життям, але не самовдоволеним. Я саме розповідав про своїх онуків, коли вона підвела очі, допила свою каву одним ковтком, поклала на стіл якісь гроші й підвелася. Я потягся по свої речі, коли вона мовила:
-Ні, ти залишайся й доїдай.
Я постановив собі не робити нічого, що могло би спричинити кривду, тож знову сів.
-Що ж, тепер твоя черга,-мовив я. Маючи на увазі: її життя.
-Черга робити що?-спитала вона й пішла, перш ніж я здобувся на відповідь.
Так, я знаю, що вона зробила. їй вдалося провести годину в моєму товаристві, не розкривши жодного факту, не те що таємниці, про себе. Де вона жила й як, чи жила з кимось, чи мала дітей. На шлюбному пальціві вона мала скляну каблучку, таку ж загадкову, як і вся вона. Та я був не проти, ба навіть поводився, наче був на першому побаченні з кимось і втік, не вчинивши нічого катастрофічного. Та, звісно, все було зовсім інакше. Після першого побачення ви не сідаєте в потяг із головою, заповненою забутою правдою про ваше спільне статеве життя сорокарічної давнини. Як ми приваблювали одне одного; якою легкою вона відчувалася на моїх колінах; як захопливо це завжди було; як, навіть попри те, що ми не мали "повного сексу", ми все ж мали всі його елементи-хіть, ніжність, відвертість, довіру. Й як якась частина мене була не проти "пройти увесь шлях", не проти нападів апока-ліптичного дрочіння по тому, як я проводив її додому, не проти спання в своєму одномісному ліжкові самому, хіба зі своїми спогадами й ерекцією, що швидко поверталася. Це прийняття меншого, ніж мали інші, звісно, пояснювалося також страхом: страхом вагітності, страхом сказати чи вчинити щось неправильне, страхом надмірної близькості, з якою я не зможу впоратися.
Наступний тиждень був дуже спокійним. Я підв'язав свою фіранку, очистив чайник від накипу, припрасував дірку на старих джинсах. Сьюзі не телефонувала. Марґарет, я знав, мовчатиме, доки я не зателефоную їй. Чого вона очікуватиме тоді? Вибачення, колінкування? Ні, вона не хотіла кари; вона б залюбки прийняла мою сповнену жалю криву посмішку як визнання її більшої мудрості. Та цього разу все інакше. Насправді ж я, напевно, не бачитимуся з Марґарет якийсь час. Частково я відчував відлеглий, притлумлений жаль до неї. Спершу я не міг добрати сенсу цього: адже це вона сказала мені, що я тепер сам. Але потім зринула давня згадка про ранні роки нашого шлюбу. Якийсь хлопака з роботи влаштував вечірку й запросив мене. Марґарет не схотіла піти. Я фліртував із дівчиною, й вона фліртувала у відповідь. Ну, трохи більше, ніж фліртувала,-хоча й набагато нижче навіть рівня інфрасексу,-та я припинив це, щойно протверезів. Але залишився з відчуттям захоплення й провини в однакових співвідношеннях. І зараз я усвідомив, що відчував щось таке знову. Мені знадобилося трохи часу, щоби збагнути це. Врешті я сказав собі: "Ага, то ти почуваєш провину щодо колишньої дружини, яка розлучилася з тобою двадцять років тому, й захоплення колишньою дівчиною, якої не бачив сорок років. Хто сказав, що в житті вже не залишилося несподіванок?"