Наважуся сказати, що якби ми з Марґарет залишилися разом, мені було би дозволено бути радше дідусем, який страждає на недоумкуватість. Не дивно, що від Марґарет користі більше. Сьюзі не хотіла залишати дітей зі мною, бо вважала, що я не впораюся, попри всі підгуз-ники, які я замінив, і таке інше. "Зможеш узяти Лукаса на футбол, коли він подорослішає", сказала вона мені якось. Ох, дідусь із вологими очима, сидячи на трибуні, відкриває хлопчині таємниці футболу: як ненавидіти людей у майках іншого кольору, як симулювати травму, як сякатися на майданчик. Бач-но, синку, слід сильно тиснути на одну ніздрю, щоби закрити її, й випускати зелену гидоту з іншої. Як бути марнославним і переплаченим і як залишити позаду свої найкращі роки, не збагнувши сутності життя. О так, нетерпляче чекаю, коли зможу взяти Лукаса на футбол.
Та Сьюзі не помічає, що мені не подобається гра-чи те, на що вона перетворилася. Вона практична щодо емоцій, атож. Це в неї від матері. Тож мої емоції, такі, якими вони, власне, є, її не хвилюють. Вона воліє гадати, що я маю певні почуття, й поводиться відповідно до цієї гадки. Підсвідомо вона звинувачує мене в розлученні. Якось отак: оскільки пішла мати, то, очевидячки, винен батько.
Чи змінюється характер із часом? У романах, звісна річ, так: інакше не було би самої історії. А в житті? Часом мені цікаво. Наші ставлення й думки змінюються, ми виробляємо нові звички й дивацтва, та це-дещо інше, радше оздоба. Можливо, характер схожий на інтелект, хіба що характер кристалізується трохи пізніше: скажімо, між двадцятьма й тридцятьма роками. А потім ми просто залишаємося з тим, що маємо. Ми вже самі. Коли так, то це би прояснило багато життів, правда ж? І якщо це не занадто пишне слово,-нашу трагедію.
"Питання накопичення", написав Едріен. Ви ставите гроші на коня, він перемагає, й ваш виграш іде до наступного коня на наступних перегонах, і так далі. Ваші виграші накопичуються. Та чи накопичуються ваші програші? Не на перегонах-там ви втрачаєте лише свою початкову ставку. А в житті? Можливо, тут застосовуються інші правила. Ви робите ставку на стосунки, вони не вдаються; ви переходите до наступних стосунків, вони також не вдаються: й, можливо, ви втрачаєте не дві прості від'ємні суми, а добуток того, що ви заклали. Принаймні відчуття саме таке. Життя-це не лише додавання й віднімання. Існує також накопичення, примноження, втрати, невдачі.
Едріенів фрагмент також стосується питання відповідальності: чи існує її ланцюг, а чи ми окреслюємо це поняття вужче. Я цілковито підтримую її вужче окреслення. Даруйте, ні, ви не можете покладати провину на своїх батьків-не-біжчиків чи на те, що маєте братів і сестер або не маєте їх, чи на свої гени, чи на суспільство, чи на що завгодно-за нормальних обставин. Почніть із того, що відповідальність лежить виключно на вас, хіба що існують потужні докази протилежного. Едріен був значно розумнішим за мене-він застосовував логіку там, де я застосовував здоровий глузд, але ми дійшли, гадаю, більш чи менш однакового висновку.
Це не означає, що я розумію все, що він написав. Я вдивлявся в ті рівняння в його щоденнику, й мене не надто осявало. А втім, я ніколи не був хоч скілечки здібним до математики.
Я не заздрю Едріенові через його смерть, я заздрю його ясності життя. Не лише тому, що він бачив, мислив, відчував, діяв ясніше, ніж решта нас; але також і тому, коли він помер. Я не маю на увазі жодної з тих дурниць Першої світової війни: "молодість підтяту, мов квітку"-слова, що їх наш директор школи кинув після Робсонового самогубства-й "вони не постаріють, як ми, що залишилися старіти"19. Більшість із нас не від того, щоб постаріти. Як на мене,-це завжди краще, ніж альтернатива. Ні, я маю на увазі от що. Коли вам двадцять із гаком, навіть якщо ви спантеличені й непевні щодо своїх цілей і прагнень, ви маєте сильне відчуття того, чим є саме життя, й ким ви в житті є й можете стати. Згодом... згодом з'являється більше непевності, більше накладок, більше повернень назад, більше хибних спогадів. Тоді ви пам'ятали своє коротке життя в його повноті. Пізніше пам'ять стає сукупністю клаптиків і шматочків. Вона трохи схожа на чорні скриньки літаків, які записують те, що відбувається під час аварії. Коли все йде як слід, запис самостирається. Тож якщо стається аварія, ви дізнаєтеся її причину; коли ж ні, запис вашої подорожі значно менш чіткий.
Або скажімо інакше. Хтось колись сказав, що його улюбленими часами в історії були ті, в яких щось руйнувалося, бо це означало, що народжувалося щось нове. Чи є сенс застосовувати ці принципи до наших життів? Померти тоді, коли народжується щось нове, навіть коли це нове-наше власнісіньке "я"? Бо так само, як рано чи пізно розчаровують усі політичні й історичні зрушення, розчаровує й дорослість. І саме життя. Часом мені гадається, що метою життя є примирення нас із його остаточною втратою за допомогою виснаження нас, яке завгодно довге доведення, що життя не є таким, яким його вважають.
Уявіть-но когось, хто пізно ввечері, трохи напідпитку, пише листа колишній дівчині. Він зазначає на конверті адресу, наклеює марку, знаходить своє пальто, йде до поштової скриньки, заштовхує туди листа, повертається додому й вкладається спати. Найімовірніше, він не чинитиме цих останніх дій, чи не так? Він дочекається ранку, щоб вкинути листа до поштової скриньки. А потім, цілком імовірно, завагається. Тож про мейл, його спонтанність, нагальність, близькість до почуттів, навіть його незграбність, говорити можна багато. Я міркував (якщо слово міркування не занадто пишне) так: чому я маю вірити Марґарет?-її навіть не було там, і вона може мати лише власні упередження. Тож я надіслав Вероніці мейл. Я назвав його "Запитання" й спитав її ось про що: "Гадаєш, я був закоханий у тебе тоді?" Я підписався своїм ініціалом і натиснув "Надіслати", доки не передумав.
Останнім, на що я очікував, була відповідь наступного ранку. Цього разу вона не видалила мою назву теми листа. В її відповіді мовилося: "Якщо ти хочеш поставити це питання, тоді відповідь-ні. В."