Та річ не лише в очах. Структура кісток залишається такою самою, як і інстинктивні жести, тобто те, що робить її нею. Й те, якою вона є, по всіх оцих різницях у часі й відстані, поряд зі мною.
-То в чім річ, Тоні?
Я засміявся. Ми заледве зазирнули до своїх меню, але питання не здалося мені передчасним. Отака вона, Марґарет. Коли ти кажеш, що не певний щодо другої дитини, то маєш на увазі, що не певний щодо дитини від мене? Чому ти гадаєш, що розлучення-це розподілення провини? Що ти робитимеш решту життя? Коли би ти справді хотів поїхати у відпустку зі мною, то чи не завадило би замовити квитки? Тож у чім річ, Тоні?
Деякі люди непевні щодо попередніх коханців своїх партнерів, так ніби досі їх побоюються. Нас із Марґарет це оминуло. Не те, щоб у моєму випадку була вервиця колишніх дівчат, вишикуваних у чергу. Й якщо вона дозволяла собі давати їм прізвиська, це ж було її правом, адже так?
-Власне, річ тільки у Вероніці Форд.
-У Кексові?-я знав, що вона це скаже, тож не здригнувся.-По стількох роках вона знову взялася за своє? Ти ж уже виплутався був із цього.
-Знаю,-відповів я. Можливо, коли я нарешті спромігся розповісти Марґарет про Вероніку, я трохи переборщив, виставив себе бевзем, а Вероніку-більш нестійкою, ніж вона була насправді. Та оскільки це моя версія подій спричинилася до прізвиська, я не міг сильно заперечувати. Усе, що я міг зробити,-це не застосовувати його самому.
Я розповів їй усю історію, що я зробив, як усе це сталося. Як я кажу, щось від Марґарет передалося мені за ці роки, можливо, тому вона раз по раз кивала головою на знак згоди.
-Як гадаєш, чому Кексова мати залишила тобі п'ятсот фунтів?
-І гадки не маю.
-То ти гадаєш, що брат дурив тебе?
-Так. Або, принаймні, поводився зі мною неприродно.
-Та ж ти зовсім його не знаєш, адже так?
-Я бачив його лише раз, це правда. Гадаю, я просто підозріливий щодо всієї родини.
-Й чому ж, як гадаєш, щоденник опинився в матері?
-Гадки не маю.
-Можливо, Едріен залишив його їй, бо не довіряв Кексові.
-Не бачу в цьому сенсу.
Запала мовчанка. Ми їли. Згодом Марґарет стукнула своїм ножем по моїй тарілці.
-А як би зреагував давно розлучений містер Тоні Вебстер, якби, припустімо, й досі незаміжня міс Вероніка Форд зайшла до цієї кав'ярні й сіла за наш столик?
Вона завжди розуміє, про що йдеться, еге ж?
-Не думаю, що мені було би надто приємно її бачити.
Щось у діловитості мого тону викликало в Марґарет усмішку.
-Заінтригований? Почав би закочувати рукав і знімати годинник?
Я почервонів. Ви не бачили, як червоніє голомозий чоловік, якому за шістдесят? О, так само, як і патлатий прищуватий п'ятнадцятирічний. І оскільки це трапляється рідше, то сором'язливець відлітає сторч головою в час, коли життя видавалося не більше, ніж однією довгою вервицею зніяковінь.
-Краще б я не розповідав тобі цього.
Вона взяла виделкою салат з руколи й помідорів.
-Містере Вебстер, ви певні, що у ваших грудях немає якогось... незгаслого вогню?
-Цілком.
-Що ж, тоді я би це так і лишила, хіба що вона зв'яжеться з тобою. Сплати рахунок, візьми мене у відпустку й забудь про це. По двісті п'ятдесят з кожного вистачило б на ввесь шлях до Нормандських островів.
-Мені подобається, як ти мене дражниш,-мовив я.-Навіть по стількох роках.
Вона перехилилася й поплескала мене по руці.
-Приємно, що ми й досі у захваті одне від одного. Й приємно, що я знаю, що ти ніколи не здобудешся на те, аби спланувати цю відпустку.
-Лише тому, що знаю, що ти кажеш це несерйозно.
Вона посміхнулася. І якусь мить виглядала майже загадковою. Та Марґарет не вміє тримати інтригу, як справжня Жінка-Таємниця. Коли б вона хотіла, щоб я витратив гроші на відпустку на двох, вона б так і сказала. Атож, я розумію, що саме це вона й сказала, та...
Та менше з тим.
-Вона поцупила мою річ,-мовив я, може, трохи жалібно.
-Звідки ти знаєш, що хочеш її мати?
-Це-Едріенів щоденник. Він-мій приятель. Був моїм приятелем. Щоденник належить мені.
-Якби твій приятель хотів, аби щоденник був у тебе, він міг би залишити його тобі сорок років тому й виключити посередника. Чи посередницю.
-Так.
-Як гадаєш, що в ньому?
-Гадки не маю. Він просто належить мені.
Тієї миті я усвідомив іще одну причину своєї затятості. Щоденник був доказом, він був-міг бути-підтвердженням. Він міг перервати банальні повтори пам'яті. Він міг дати поштовх чомусь-хоч я й гадки не мав, чому саме.
-Що ж, ти завжди можеш дізнатися, де мешкає Кекс. Friends Reunited, телефонний довідник, приватний детектив. Поїдь туди, задзвони в двері, попроси віддати те, що належить тобі.
-Ні.
-Отже, залишається крадіжка,-радісно припустила вона.
-Ти жартуєш.
-Тоді облиш це. Хіба що ти маєш, як то кажуть, питання з минулого, які маєш вирішити, щоби рухатися далі. Та навряд чи це про тебе, чи не так, Тоні?
-Ні, не думаю,-відповів я досить обережно. Бо частина мене цікавилась, чи в цьому
може бути якась рація, коли відкинути пустопорожню бундючність. Запала мовчанка. Ми доїли. Марґарет було неважко вирахувати, що у мене на думці.
-Твоя впертість досить зворушлива. Гадаю, це один із способів не втратити глузду в нашому віці.
-Не думаю, що двадцять років тому зреагував би інакше.
-Може, й ні.-Вона дала знак, аби принесли рахунок.-Та дозволь-но мені розповісти тобі про Керолайн. Ні, ти її не знаєш. Це-подруга, яка з'явилася вже після нашого розлучення. Вона мала чоловіка, двох малих діточок і няньку, щодо якої не була певна. Вона не мала жодних підозр чи чогось такого. Дівчина більший час була чемною, діти не нарікали. Та Керолайн відчувала, що насправді не знає, з ким живе. Тож попрохала поради в подруги-ні, не в мене. "Понишпори в її речах,-сказала подруга". "Що?" "Вочевидь, тебе це напружує. Зачекай, доки вона буде мати вільний вечір, понишпори її кімнатою, почитай її листи. Саме так вчинила б я". Тож наступного разу, коли няньки не було вдома, Керолайн почала нишпорити в її речах. І знайшла щоденник дівчини. Прочитала його. Він був сповнений нарікань, приміром: "Я працюю на справжню корову" й "Чоловік-нічогенький, помітила, як він ви
тріщався на мій задок, але дружина-дурна сучка". І "Вона хоч трохи усвідомлює, що робить із тими бідолашними дітьми?" Там були справді, справді грубі речі.