Перша спроба німецького імперіалізму перетворити Україну з допомогою української "провідної панівної верстви в колонію типу Кяо-Чао проходила на тлі шибениць і під свист шомполів каральних експедицій та і скінчилася крахом. Народні маси доказали, що їх не можна перетворити в "громаду гелотів"...
Одначе, ця лекція історії нічому не навчила недорікуватого українського буржуа. Зазнавши під опікою багнетів Ейхгорнів і Краусів хоч на мить ілюзорного "щастя влади", він нетерпляче чекатиме, коли німецький імперіалізм, зализавши свої порани, вже в значно "модернішій" формі ніж це було в добі "ліберального" вільгельміанства, тобто з усією жорстокістю захланного хижака, знов простягне свої лабети по "життєві простори, необхідні для німецької нації". З телячим отетерінням вітала західноукраїнська чорна сотня в 1933 р. "прихід нового середньовіччя" — захоплення влади в Німеччині фашизмом. Донцов, маститий "теоретик волюнтаристичного націоналізму" або, простіше кажучи, вивірений зубр германофільства аж упадав: "Адольф Гітлер не дискутує, він творить сакрамент (таїнство)"...
Це була вже не лиш "політична орієнтація, традиційна для української державницької думки", як обхідливо мовить історик О. О г лоб лін. Це було тотальне насичення "української спільноти новою концепцією життя, новим світоглядом, новою вірою, новою ідеєю". За тим же Донцовом ішлося про "перекування психології українця"...
Така "перебудова української психіки" відбувалася насамперед в ідеологічно-культурній галузі. Дон-цовський "Вісник" — вогнище пропаганди фашизму на Західній Україні, проповідував свій "націоналізм" в дусі догматів людиноненависництва, виплеканих "ідеологами" типу А. Розенберга, редакторами "Штюрме-ра" і політичними виховниками "штурмових батальйонів", що їх "римський крок" викликав у Донцова спазми істеричного захоплення. Цей же "Вісник" годував своїх читачів біографіями Муссоліні і Гітлера, Маккіавелі, пруського генерала Блюхера, расиста Герреса, пруського міністра і царського агента Штейна...
Наука в ліс не йшла. "Декалог українського націоналіста" наснажував "нового українця "такими "заповідями моралі", як, нпр., те, що "не треба числитися з ніякими загальнолюдськими принципами солідарності, справедливості, гуманізму і милосердя" або, що "не треба вагатися перед жодним злочином". Один із істориків "державницької школи" писав чорним по білому: "Навіть, якщо б німці завели на Україні суворий режим колонії, то це матиме, безперечно благодійний, конструктивний вплив на психіку українського народу"... Публікації такого ж "наукового щабля" доказували спасенність впливу германізму на українську культуру, літературу, мистецтво, навіть на фольклор, доводили "німецьке походження" І. Франка і О. Ко-билянської, проповідували "вищість української (?) раси", прославляли "жагу до війни, жагу до влади, жагу до надвлади", популяризуючи вчення предтечі "доби білявої бестії" — Ф. Ніцше.
Нині, один із речників українського неофашизму формулує це явище "глибинної" германізації "нового українства" аж надто проречисто: "В розрахунках на війну ОУН співпрацювала з німцями, надіючись, що німецько-радянський зуд ар відкриє перед українським народом можливості провести вирішальну боротьбу за державне усамостійнення України"... Дарма що "німці дивились на Україну як на колоніальну територію, по змозі без українського народу або з українцями в ролі рабів. Немає сумніву, що коли б Гітлеру удалося перемогти на Сході, то ця перемога принесла б українському народові фізичне знищення і геносид у розмірах, що правдоподібно (!) перевищував би всі нещастя, які до того часу спадали на Україну..." (М. Прокоп: "Українська справа на тлі підготови до війни 1941-45 рр.").
Чи не зворушливо? Далебі, що так. Похвально, що наш автор, принаймні як той "лях" у прислів'ї, став "розумний після шкоди". Але, либонь не відкрив він нам нічого нового, бо про свої плани перетворити Україну в колонію, а українців у рабів, говорив Гітлер надто чітко далеко перед війною, а підчас війни дек-лярував також недвозначно, що "ця війна ведеться лише за перемогу для німців і тільки німці користатимуть з неї.,." У дні безжурні Аранжуеца тобто ідиллі "українського організованого націоналізму" і гитлеризму, навряд чи були б популярні нинішні погляди М. Прокопа. Це одна із знаменних прикмет української "еліти" розумнішати і "прозрівати" ex posteriori. Але, чи не повинна вона була знати, що ще сто років тому один із численних ідеологів пангерманізму К. Е. Францоз вважав "німецьку культуру єдино покликаною до благословенної місії поправлення стану цивілізації на Сході", бо "навіть найбільш убогий думкою німецький селянин расово стоїть вище від освіченого слов'янина". Чи не повинна вона була знати, що Україна, хоча б в очах барона Мумма-Шварценштейна, є "лише хаосом, де всі питання треба вирїшати силою"?
Проте ця сама "еліта", вповні свідома, що з перемогою гітлеризму український народ буде приречений до рабського буття або до винищення, вибрала ганебну роль попихача. Вона не лиш обдурювала народні маси на Західній Україні пропагандою фашизму і вживала всіх заходів до фашизації світогляду і політичного мислення західноукраїнської громадськості, але, без усякої честі і слави, попленталась за німецьким імперіалізмом. Ця "еліта" формувала "дружини", "легіони" і "дівізії", сунула за військовою і адміністративною махіною вторжника на Україну. Вона разом з ним є відповідальна за всі його злочини супроти українського народу і всіх інших народів, приречених до потали в плані гітлерівського геносиду.
Цієї чорної і ганебної сторінки в історії української провідної верстви не перекреслять спроби творити слабкеньку легенду націоналістичного "резістан-су", звичайно також ex posteriori. Цей "резістанс" був тільки борсанням мавра, що зробив на своїй мерзенній службі своє діло і хлібодавцеві був уже непотрібний. Ніякої історично-істотної ролі в боротьбі українського народу з вторжником він не відіграв, а позначив себе насамперед, як свідчать самі ж його керманичі (І. Михалинюк, В. Кук і ін.) лише "міжгруповою боротьбою за владу, що з інтересами і добром українського народу нічого не мала спільного", лише безцільно тупим винищуванням українського ж населення, яке відмежовувалося від "резістансу" такого типу.