Отож, ще в 1918 p., коли жалюгідний кінець всіх монархій був очевидний, західноукраїнська "провідна" верства "стояла якнайвірніше біля цісаря і держави" (за заявою К. Левицького і М. Василька). Депутат парламенту і пізніший голова уряду ЗУНР, Є. Петру-шевич запевнював Карла І в квітні 1918 p.: "Ми ніколи не прагнули викликати революцію серед народу, навпаки, наш народ завжди вірно стояв на сторожі інтересів держави, а образ нашого імператора є для нас як і завжди священний і зоря Габсбурзької династії світить ясно на нашому небосхилі..."
Навіть в останніх тижнях перед розвалом Австро-Угорщини, як свідчить Л. Цегельський у своїх споминах, західноукраїнському "проводові" ввижалася "своя галицько-українська держава під дахом— австрійської монархії... для наших державнотворчих замислів здавалося нам безпечнішим держатися покищо цісаря Карла. В тому самому напрямі працював і архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний), що був у сердечних відносинах з Карлом і з нами стояв у тому самому порозумінні..." Л. Цегельський твердить теж, що "Українські Січові стрільці мали в часі коло 1 листопада 1918 р. свій план державного замаху, а саме проголосити архи князя Вільгельм а диктатором — королем галицько-української держави..."
(Західноукраїнська вояччина, як відомо, вже влітку 1918 р., приготовляла для ВільгельМа Габсбурга значно ширше поле діяльності: вона хотіла посадити його на трон "короля України"...)
І подумати, що всі ці "династичні ПлаНи" снувалися в добі, коли навколо "вірних синів Габсбурзької зорі" палахкотіла велика соціальна революція і народні маси своєю нестримною волею перевертали трони та "священні образи" всіх царів і імператорів!..
Германофільство української панівної верстви поглиблювалося вміру розвитку агресивних планів пангерманізму. Ще в 1854 р., один із співробітників міністра Бетмана Гольвега, барон X. Бунзен, намовляв Прусію "кинути свій меч на вагу" і, кори стаючи сь труднощами Росії підчас Кримської війни, реалізувати політику загарбництва на Сході Європи. В 1888 р. проекти "ампутації значних територій Росії", "анексії всіх просторів аж по Урал" і ін., поновив публіцист Гартман. Він навіть передбачував створення "Київського королівства" між Прутом і Дніпром під опікою Німеччини, попереджуючи тим обіцянки А. Ро-зенберга, що годував "тирольців Сходу" грушками на вербі — "українською державою від Львова аж до Саратова..."
Українська реакція, і не лише в Галичині, з багатьох причин, бачила в зростаючій агресивності пангерманізму небувалі перспективи для себе. Концепція української буржуазної держави, як васала австро-німецького імперіалізму, за своїм соціальним змістом наскрізь реакційного, цілковито відповідала інтересам панівної верстви України.
Наступ пангерманізму гарантував, як захоплено вигукуватиме Д. Донцов, "Ідеальні передумовини" для здійснення найсокровенніших мрій української буржуазії в усіх її прошарках.
Насамперед, для неї було ясно, що царизм, у добі імперіалізму, на останньому етапі своего розкладу, не може приборкати сил назріваючої революції. З другого боку, економічна і національна політика царизму, зміцняючи напівколоніальне становище України та спираючись на шовіністичну, великодержавницьку російську буржуазію, ігнорувала дедалі більше українську, "національно-свідому" буржуазію. Отже, програма "спасибі і за те, що дають" вже не задовольняла українську буржуазію. Вона годувала себе ілюзіями, що ставши "союзником" пангерманізму, визволиться з під гегемонії сильнішого економічно конкурента — російської, польської і ін. буржуазій, здобуде монополістичне становище на Україні, а одночасно втихомирить "гайдамацтво" зрадикалізованих народніх мас, які для неї були такі ж загрозливі як і для самодержавства.
Крім того, для галицьких "месіаністів" серед української буржуазії агресія германізму відкривала нові можливості для католизації Сходу, виходячи з засновків того ж Донцова, що "аж до упадку Польщі вс? українці були католиками" (!!), а "православна церква не пустила міцних коріннів в душу українців" ("Укр. державна думка і Європа", 1918).
Тож не дивно, що в переддень 1-ОЇ СВІТОВОЇ війни, В. Липинський, один із ідеологів української реакції, в сподіванні "Київського королівства", що постане внаслідок розгрому царської Росії у війни, готує вже і кандидатів на "володарів": пруського прінца йоахіма або одного із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда Габсбурга... Проте ці химери українізованого польського поміщика, що жив у координатах середньовіччя, вражають своєю благопристойністю, якщо порівняти їх з лакейсько-віншувальними телеграмами, які висилали, нпр., з нагоди здобуття Холма німецькою армією, Вільгельмові II, діячі "Союзу Визволення України" і видатні "соціал-демократи" —— В. Дорошенко та С. Меленевський.
Більш реально ніж вожді української буржуазії, що хотіли ярмо царизму на шиї українського народу змінити на таке ж саме ярмо Гогенцоллернів і Габсбур-гів, дивився на справу загарбання України сам пангерманізм: "Аграрна Україна буде прекрасним доповненням розбудованої промисловості Німеччини і Австро-Угорщини" (А. Шмідт). Але химера "Київського королівства", здійснялася, як і всі інші проекти пангерманізму "в поході", в атмосфері, далекій до іділлічної. Дарма що "непереможна славна і могутня німецька армія", — як захекано прорікав В. Дорошенко — "визволить українські краї на схід від Буга з їх серцем — Києвом", героїчний опір українських народних мас окупантам поставив у невідрадне становище і їх і українську "провідну" верству. В. Винниченко меланхолійно стверджував: "Єдине чим держиться наша влада це німецькі імперіалісти. Українські політики їх самі покликали, самі шукали в них захисту від пролетаріату, самі розстрілювали цей пролетаріат, самі задушили шворкою соціальну революцію..."
Колоніальний статус України в 1918 р., дуже далекий від мрій ідеологів "Київського королівства", лаконічно окреслювало німецьке командування в Києві (5. 5. 1918): "влада українського уряду не простягається далі наших багнетів"... Не дивно, що незабаром.
німецько-австрійські окупанти, оточені загравами на-родніх повстань, від ТаращІ до ВерхнєднІпровська, сперлися на більш дійовій силі ніж на фікції українського "республіканського уряду", а саме — на російських поміщицько-буржуазних шарах, які період "гетьманської державності" вважали етапом до реставрації царизму. "Державність" П. Скоропадського, що згодом займе видатну позицію в націоналістичній міфології, була за свідченням сучасника, "найбільш зненавидженою на Україні", "цирковою бутафорією, в якій урядовці старого режиму як найцинічніше знущалися над ідеєю самостійної України. Українська культура, українська мова зазнавала наймерзеннішої наруги від російського чорносотенства, для якої гетьманат був тільки тактичним маневром у боротьбі за єдину, неподільну Росію..."