Вічний бунт

Сторінка 15 з 16

Куліш Микола

Ромен (десь ззаду. Голосно). А можна мені кілька слів гостям сказати? (Виходить наперед).

Майка. Про що?

Р о м е н. Ну що за цензорський перепит! Просто хочеться на цій міжнародній зустрічі про дещо сказати. Можна?

Майка. Про дещо не варто. Ти конкретніше — ти краще про труднощі та про хиби наші скажи — з твоєї спеціальності. Увага, товариші! Товариш Ромен скаже про наші труднощі й хиби.

Ромен. Товариші гості! У нас на зустрічах звикли такі промови казати, що за ними часто, як за лісом, ви нічого не побачите. Отож дозвольте прорубати мені перед вами дві-три просіки. Ви приїхали подивитися на наш будований соціалізм. Віддалеки це така прекрасна би річ і все ніби робиться рівно, але зблизу ви, придивившись, побачите жахливі нерівності.

Гості (закивали головами). О, ми бачимо. І це дуже добре. У вас робітник. О! І хто працює — стоїть високо, хто не працює — низько. Це дуже хороша нерівність. У нас навпаки — робітник стоїть дуже низько, і це нехороша нерівність. У вас учора 40 процентів, сьогодні сто процентів — це хороша нерівність, у нас навпаки — нехороша. О, ми дуже бачимо. Хороші нерівності.

М а й к а. Та погано, бачте, що дехто в нас на них спотикається.

Ромен (істерично). Аби ж дехто! Ціла країна! Спотикається. Учора було мило — сьогодня не стало. Мила нема! Без мила будуємо соціалізм. Доля жінки, правда, змінилась — то була прикута до печі, тепер до черги в це-ер-ках.

Гість. Was ist das — tsche-ret?

Ромен. Черги!

Другий. Que се que sest tze-er-ca?

Ромен. Це-ер-ка. Бракує всього! Мало! Тісно! Дорого! Все у нас дороге, крім людського життя. Атрофуються вищі почуття: згорів робітник — цех працював, привезли махорку — збігся весь цех. Далі кілька слів про наші досягнення. Коротко. Вони у нас великі й високі, але їх, по суті, нема. Це парадокс, але це так. Наші досягнення — це великі споруди, вони — як єгипетські піраміди, але користі з них, як з єгипетських пірамід. Я скінчив.

Майка. Він скінчив. Більшого за свої єгипетські піраміди, я думаю, він уже не скаже. Він своє скінчив. Ну, а ми своє продовжимо.

Трохимович. Дозвольте мені слово, бо я... Я не можу на таку річ собі промовчати. Мило справді, товариші, було, раз не стало. То ми подумали: чи спочатку білі руки, чи чорний метал? Подумали міцно й ухвалили: буде метал, буде й мило, буде чорний, буде з чого й вимиватися, не буде — не буде й свого мила. І про чоботи невдоволення у нас було. То ми теж зважили — чоботи ва-жуща річ, але в одних чоботах до соціалізму не дійдеш Потрібні машини, трактори. То скоро в нас, товариші, буде більше тракторів, ніж у вашої буржуазії чобіт, я думаю. Далі про смерть Івановича. Нам партія наказала під час бою з коней не злазити, бо справді, коли злізеш,— то вже трудно буде вилізти. А що про женське питання, то я вже не можу равнодушно про це говорити. Немає змін! Та в мене он цілий бабський цех працює, а мене старим султаном дражнять! Я на партію, товариші, гримав за молочний ряд і тощо. (До перекладачів) Тільки ви про молочний якось м'якіше товаришам перекладіть, хоч додайте — він у нас не такий вже й м'який. Я гримав, це була моя помилка, бо вийшла, перекладіть...

Та що там перекладати! Вийшло ось що, подивіться, ге-носи і камради! (Виймає з бокової кишені якусь металічну річ. Подає гостям на розгляд).

Г о с т і. О! Das ist ein Detail!

Трохимович. Так! Але скажіть, яка деталь?

Гості. Prachtvoll gemachtes Detail!

Трохимович. Вже чую — не те кажете!

Гості. О, ja! Prima Ausführung! De premiere gnabite!

Трохимович. Не вгадаєте. Женська деталь!

Гості. Comment!

Трохимович. Женська. Сам не вірив, що зробить Нилка. А вийшло, хоч зараз у Нью-Йорк на виставку. Як дитя, котре акуратне, так?! І сама добилась. Без мене вже, себто без жодної інструкції. Но за тебе (до Ромена) соромно й боляче... Де б допомагати, а ти скиглиш — піраміди. І хоч говориш ти з таким виглядом, ніби у тебе справді є щось вище за наше, якась ідея, якийсь мислен-ний секрет, насправді там горбата могила. Отож і по нашій дорозі горби та могили, цілі єгипетські піраміди з шкідливих слів навертаєш. Пішов би ти од нас краще геть! Не заважав би!

Майка. Ну, а про наші хиби та помилки я вже на заводі.

Ромен виходить, за ним Байдух.

Гість-Робітник. О, ми тепер ще раз чуємо і бачимо, як старий робітник у вас високо стоїть. Дуже високо. Але ми теж хочемо його підняти. Геносе! Камраде! Піднімайт Трохимовиття! Носіть його!

Гості підносять Трохлмовича на руках, а потім підкидають його.

Трохимович (раптом на руках). Ой! (Хапається рукою за груди). Ой, стривайте! Не треба! Серце!

Його обережно становлять на землю.

Гайка. Товариші! Ми забули, що Трохимович у нас в літах. І можна так напоротися..

Трохимович. Нічого, нічого... вже мені краще. Ведіть товаришів, мені вже краще.

Гайка, показавши Майці, щоб та вела делегацію, зостається коло Трохимовича. Самі.

Гайка. Може, лікаря, Трохимовичу, га?

Трохимович. Ху-х! (Виймає з пазухи пляшку горілки). Будь ти тричі проклята. По дорозі купив до обіду й забув, а як підкинули — чую — от-от випаде. Мировий же скандал, думаю. Осоромлю завод на весь світ... Так я на серце... Ху-х. Оце був би напоровся на весь світ. А все через деталь оту. Парадно, думалось, пообідати, з жінкою. Де б її тепер (на пляшку) подіти?

Гайка. В кишеню.

Трохимович. Ні!

Гайка. Пообідати ж парадно треба?

Трохимович. Другу куплю, а цю... К лихій годині. (Йде викидати пляшку).

КАРТИНА ОДИНАДЦЯТА

Ромен і Байдух ідуть. Видно кордон.

Б а й д у х. От і кордон. Ромен. Тихо! Невже це справді? Байдух. Справді. Ромен. Фізично?

Байдух. Фізично чи духовно — мала різниця. Ромен. Так скоро?

Байдух. Після промови на зустрічі, я думаю, сам кордон побіг до нас.

Ромен. Невже ми дійшли його?

Байдух. Факт. Досягли. Маємо, так би мовити, перше фактичне досягнення. От тільки погано, що мене на кашель бере, мабуть, продуло в хатинці, де ми ночували.

Ромен. Прекрасна хатинка була.

Байдух. Уже й прекрасна!

Ромен. Остання ж хатинка. І чудесна господиня!

Байдух. П'ятдесят чотири ж роки!

Р о м е н. А яка енергія! В личаках, в червоній хустці — членка сільсовету. Шістнадцяти років вийшла заміж. Чоловік пив і бив. Конем волочили жінок — таке було право. А тепер світу побачила. За цю власть душу свою віддам, як нам дали рівних прав — чув?