Асеведо
Поля далеких прабатьків моїх
полями Асеведо звуться й досі;
їх годі осягнути, я не в змозі,
як не силкуюсь, уявити їх.
Мої роки збігають, та не встиг
уздріти край, де предків мчали коні,
й все, що їх очі бачили невтомні:
світанки, зорі, куряву доріг.
Усюди є поля. Їх бачив скрізь –
в Айові, і на Півдні, і в Юдеї,
там, де Ісуса ноги в Галілеї,
ступаючи, топтали верболіз.
Вони – мої. Вони в моїм житті:
в бажанні неясному, в забутті.
Зі збірки "Золото тигрів" (1972)
Втрати
Де те життя, що я у плині літ
щасливо міг прожити чи невдало
і не прожив? Що в цьому світі мало
на шпагу обернутись чи на щит,
але не обернулось? Предок мій,
перс чи норвежець, де подівся з часом?
Де я не скористався дивним шансом
не сліпнути й забуть, хто я такий?
Де кітва й море? Де жадана мить
спокóю, що дарує селянину
погідна ніч за клопітливу днину
так, як література це велить.
Я думаю й про подругу тужливо,
яка ждала і досі жде, можливо.
Х. М.
Є вулиця одна, і дім один,
і певні двері, і дзвінок – я знаю,
там давній присмак втраченого раю:
вечірньої пори для мене він
зачинений. Та кожен раз ізнов
до мене голос той жаданий лине:
його я чую в самотині днини
і в тиші ночі, що таїть любов.
Ні, все мара, бо інший жереб мій:
це грішна пам'ять, роздуми похмурі
і відданість одній літературі,
і врешті прикра смерть, і супокій.
Один лиш камінь хочу. Прошу тільки
якісь дві дати й забуття навіки.
Religio medici,[39] 1643
Спаси мене, о Господи! Нема
мольби до Когось в цих словах, благання.
Їх слабкість підказала в мить вагання,
я їх пишу, бо душу страх пройма.
Монтень казав це, Браун і якийсь
іспанець: від мене самого, Отче,
спаси! Від злата, що забрали очі
у темряви, забуток ще лишивсь.
О, як я хочу стати забуттям
і мармуром – спаси мене від цього;
не дай мені знов бути, хоч недовго
тим, ким вже був, колишнім жить життям.
Що шпаги зачервонені й списи?!
Від сподівання, Господи, спаси.
Котові
Не мовчазніші дзеркала, ніж ти,
не скрадливіші в досвітку манери;
подоба – в сяйві місячнім – пантери,
що нам дано здаля спостерегти.
Тебе шукаєм марно ми, й хтозна,
який закон нас спонукає вищий;
ти – за заходи сонця й Ганг давніший,
вони твої – самотність, таїна.
Ти пестити себе руці моїй
поблажливо даєш. Змирився навіть
з її любов'ю в схожій на непам'ять
тій вічності, де ти живеш, гордій.
Ти в іншім часі. Наче сон чудовний,
цей простір твій – ти його владар повний.
Іст-Лансінг[40]
Дні та ночі
переплетені (interwoven) пам'яттю й страхом,
страхом, що є різновидом надії,
пам'яттю – так ми звемо шпарини в дитячому забутті.
Мій час був завжди дволиким Янусом,
що дивиться на захід і схід;
сьогодні я хочу оспівати тебе, найближче майбутнє.
Краї Святого Письма та сокири,
дерева, на які я дивитимусь, але їх не побачу,
вітер з птахами, яких я не знаю,
прохолодні приємні ночі,
що минуть, поринувши в сни і, можливо, в вітчизну,
світляні ключі й двері, що обертаються, –
вони з часом зробляться звичними,
пробудження, коли я казатиму: сьогодні є сьогодні,
книги, які пізнає моя рука,
друзі й подруги, які будуть голосами,
жовті піски заходу – єдиний колір, що лишився мені,
я оспівую все це й так само
нестерпну пам'ять про знайомі місця у Буенос-Айресі,
де я не був
і не міг бути щасливим.
Я оспівую передвістя твого заходу, Іст-Лансінг,
слова, які я диктую, можливо, точні,
та вони виявляться фальшивими,
бо дійсність незбагненна,
а мова – це порядок незмінних знаків.
Мічиган, Індіана, Вісконсин,
Айова, Техас, Колорадо, Аризона –
я спробую вас оспівати.
Золото тигрів
Хтозна, до часу жовтого заходу
скільки разів дивитимусь ще я,
як взад-вперед могутній тигр бенгальський
ту путь, яка судилася йому,
повторює в своїй залізній клітці,
не знаючи, що це його тюрма.
Ще й інші тигри з'являться потому,
і серед них – вогненний тигр Блейка;
ще й інше буде золото потому,
метал жагучий той, що ним був Зевс,
кільце, що після дев'яти ночей
дев'ять кілець[41] породжує, а ті
знов дев'ять, і кінця немає цьому.
Із плином літ покинули мене
всі інші пречудові кольори,
й сьогодні залишаються зі мною
примарне світло, неминучий морок
і золото первісне.
О тигри, о заходи, о сіяння
епічної поезії та міфу,
о найдорожче золото – волосся
твоє, якого прагнуть мої руки.
Зі збірки "Незбагненна троянда"(1975)
Я
Ось череп, таємниче серце, карк,
дороги крові – їх не бачать очі,
і лабіринти сну, Протея ночі,
а ще, звичайно, тельбухи й кістяк.
І все це я. А ще невірогідне:
я також пам'ять і про меч один,
і про самотнє сонце призахідне,
що перейшло у злато, морок, тлін.
Я той, хто виглядає кораблі,
я – старовинна книга чи картина,
якій набриднув час, я – та людина,
що заздрить всім, хто вже лежить в землі.
Але найбільш вражає те, що в тиші
слова складаю саме я у вірші.
Космогонія
Ані пітьми, ні хаосу. Пітьмі
потрібні очі, щоб у них завмерти,
як тиші й звукам – вуха, як предмети
свічаду, щоб у нім жили, німі.
Ні простору, ні часу. Дивна річ,
немає навіть божества якого,
щоб вигадало тишу ще до того,
як перша в часі нескінченна ніч
спаде. Не встигла зрушення могутнє
почати Гераклітова ріка,
що плине із минулого в майбутнє,
із забуття у забуття, стрімка.
Та щось уже чекає благостині.
Буть світовій історії. Віднині.