Борхеси
Про португальських пращурів моїх,
про Борхесів, я знаю надто мало,
та звички у мені живуть зухвало,
страхи й суворість, що були у них.
Мов не жили на світі до пуття,
далекі від мистецтва, ефемерні,
а все-таки вони – частки химерні
і часу, і землі, і забуття.
Хай так. Здійснивши місію важку,
вони – цвіт Португалії – у герці
на Сході штурмом здобули фортеці,
до моря вийшли й до морів піску.
Вони – король, що зник серед химер
в пустелі,[16] й той, хто твердить: він не вмер.
Луїсові ді Камоеншу[17]
Час без жалю та гніву вирок всім
виносить мужнім шпагам. Хмурий, бідний
вернувся, капітане, в край свій рідний
ти, щоб умерти в ньому й разом з ним.
В пустелі зачарованій лишивсь
цвіт португальський. Вторгненням вітчизні
загрожували віднедавна грізні
іспанці, переможені колись.
Можливо, там ти раптом зрозумів
(о, як би я хотів це точно знати),
що всі недавні непоправні втрати,
Схід, Захід, криця, шелест прапорів
триватимуть такі як є, відбиті
тобою в лузітанській "Енеїді".
Зі збірки "Інший, той самий" (1964)
Циклічна ніч
Це знали учні Піфагора ревні:
вертаються циклічно люди й зорі;
колись повторять атоми суворі
і Афродіту, і майдани древні.
В прийдешності під копитом кентавра
опиниться лапіт[18] необережний,
і Рим впаде, і в ночі необмежній
знов чутиметься стогін Мінотавра.
Безсонна ніч повториться в усьому.
Із черева того ж рука, що пише
оці рядки, родиться, як раніше.
(Ще Девід Г'юм[19] наполягав на цьому.)
Не знаю, чи ми вернемось повторно,
мов цифри у періодичнім дробі,
та Піфагорів кругообіг пробі
щоніч мене веде непереборно
в якесь із передмість, бо ця місцина
на Південь, Північ й Захід чимось схожа,
та завжди там блакитна огорожа,
тіниста смоківниця і стежина.
Там мій Буенос-Айрес. Він кохання
для когось має, гроші, а для мене
троянду згаслу, плетиво химерне
цих вулиць; в їхніх назвах без вагання
я чую предків імена магічні:
Лапріда, і Кабрера, і Суарес…
Республіки й походи в них змішались,
звитяги та кончини героїчні.
Майдани в мандрах цих нічних химерних –
немов палацу мертвого подвір'я,
завулки, що складають це безмір'я, –
то галереї сну й страхів непевних.
Ніч, що Анаксагор[20] в своєму вченні
зміг розгадати, й вічність нескінченна
вертаються, й поема безперервна:
"Це знали учні Піфагора ревні…"
Вірш про четверту стихію
Бог, що його хтось з родичів Атрея[21]
на березі схопив, зробився левом,
драконом і пантерою, і древом,
й водою. Бо вода – це суть Протея.[22]
Звичайна хмара й слава гордовита
багряного заходу в передмісті,
Мальстрему[23] вир і стрімчаки льодисті,
а ще сльоза, на честь твою пролита.
Ти в давніх вченнях – джерело таємне
родючої землі, вогню та сили
богів, що правлять світом. (Так учили
Сократ й Талес з Мілета[24] недаремне.)
І море, й айсберг в морі – без пощади
він нищить кораблі – це наче рондо,
й безповоротний час, що йде назавжди, –
метафори твої, нестримна водо.
Була ти лабіринтом, що поволі
вів Одіссея манівцями довго,
де чатували жадібно на нього
і неминуча смерть, і примхи долі.
Виблискуєш безжалісним булатом,
в тобі, мов уві сні, страхів чимало.
У людських мовах ти – всіх див начало,
і плин твій зветься Гангом та Євфратом.
(Нова вода – священна, кажуть всюди,
та до води текти воді властиво,
і пориста планета, тож, можливо,
усі, що є, купались в Гангу люди.)
Облич, народів океан твій раптом
Де Квінсі[25] в сні відкрився швидкоплиннім;
ти тамувала спрагу поколінням,
ти зналася з Ісусом, з моїм татом…
Моєму, водо, не відмов благанню:
якщо в цих віршах є моя заслуга,
про Борхеса згадай, плавця та друга.
До губ моїх прилинь у мить останню.
Компас
Всі речі – це слова, що навздогін
одне за одним пише без спочину
Хтось або Щось, – історію невпинну
усього світу, нескінченний плин,
де Карфаген і Рим, я, ти і він,
життя – йому пояснення не стріну –
і страх перетворитись в плутанину,
в сум'яття вавилонське, в жереб, кін.
У кожній назві є щось незбагненне;
в блискучій голці голубій непевне
тяжіння тіні вчулося мені,
що тягнеться по той бік моря, схоже,
подібна до годинника, а може,
до птаха, що ворушиться вві сні.
Поет XIII століття
Він дивиться на аркуш, на трудні
слова свого найпершого сонета,
в якому два катрени й два терцети
перемішались – грішні й визивні.
Перо щось виправляє в тишині
і завмирає. Жах бере поета:
немов із майбуття, лунає вперто
спів солов'я, що чувся в давні дні.
Чи він збагнув, що від цієї миті
він більше не самотній в цілім світі,
дав Аполлон йому той прототип,
кристал магічний той, щоб зріли очі
все, що дарують дні й ховають ночі:
там хаос, лабіринт і цар Едіп.
Солдат Урбіни
Солдат гадав: той подвиг, що здійснив
на морі, повторити він не зможе,
тепер жде ремесло його негоже.
Іспанією, стримуючи гнів,
блукав похмурий і від тоскних днів
у мріях він шукав розраду, й схоже
в минулому знайшов, віднині, отже,
він лицарем Роландо тільки й снив.
Стояв посеред поля сам-один
і милувався сонцем призахідним,
здавався сам собі самотнім, бідним,
не знаючи, чим володіє він;
до нього із химерних мрій тимчасом
вже Дон Кіхот і Санчо мчали разом.
Межі
Із вулиць тих, де вечорами дуже
яскраве сонце, певно, є одна,
якою я востаннє йшов байдуже
і навіть не гадав, що це вона,
покірливий Тому, хто міру всьому
встановлює й свої всевладні норми
для тіні, сну та будь-якої форми,
що тчуть життя, щоб розпустить потому.