Мої книги
Мої книги (вони не знають про моє існування) –
така ж частка мене, як це обличчя
з сірими скронями та сірими очима
(я марно шукаю їх у дзеркалах
і дотикаюся долонею до них).
Я не без логічної прикрості думаю
про те, що найважливіші слова,
які визначають мене, містяться на цих сторінках
(що не знають, хто я такий),
а не на тих, що я написав.
Нехай так. Голоси небіжчиків
лунатимуть у мені до скону.
Свідок
Сон про гіганта, що йому наснивсь,
життєве ще в Бретані мав начало;
він рветься в бій, насунувши забрало,
і Росинант вже перейшов на рись.
А вітер дме, й противитись невміч
дивам – махають вітрякові крила.
Кінь падає, і зброя не вціліла,
та – хай там що – а це буденна річ.
Впав рицар, не здолавши перешкоди,
і добре бачив це сусідський син,
проте не взнає він кінця пригоди,
бо вирушить до Індій скоро він,
і сном посеред дикої природи
йому здадуться вершник той і млин.
Біла олениця
З яких англійських давнішніх лугів
чи з перської гравюри, чи, можливо,
з минулого прийшла вона, щоб диво
збулось, і нею я сьогодні снив?
Луг перетнула і, неначе враз
у золоті вечірнього світила
розтанула ця олениця біла,
вся – забуття і пам'ять водночас.
Ті числа, що підвладний їм цей світ,
дали тебе для сну, не в володіння;
можливо, знов тебе в мить сновидіння
я стріну, оленице, з плином літ.
Я також сон, й триватиму насилу
я довше сну про оленицю білу.
Зі збірки "Залізна монета"(1976)
Елегія Вітчизні
Зоря була не золота – залізна.
Тут із морського порту та пустині,
кількох чоловіків і широчіні
пейзажів гартувалася Вітчизна.
Були війна з іспанцями в тім гарті
і мужність, і ворожа сила бита.
Бразилія й тиран. Несамовита
історія. Стояло все на карті.
Червоні цифри справжнього величчя,
цей мармур, ці фігури героїчні,
парламенти і фрази патетичні,
усі оці сторіччя й двохсотріччя –
лиш вбогий попіл, тьмяний відблиск, дим
вогню, що вирував тут перед тим.
Інквізитор
Я катом став, хоч вийти в жертву міг.
Вогнем я душі очищав, а власну
аби спасти, молитву повсякчасну
творив, до сліз вдавався та вериг.
В автодафе я здрів, що сам прорік:
багаття милосердно тріпотіло
й судомилося голе грішне тіло,
і сморід був, і чувся смертний крик.
Я вмер. Забув всі зойки і слова,
та знаю я, що каяття огидне –
це злочин, разом з першим їх вже два,
їх вітер часу пожене, і згине
назавжди каяття моє і гріх.
На жаль, я змарнував безглуздо їх.
Конкістадор
Багато раз вмирав і жив я тут.
На Карвахаля озивавсь, Кабреру…
Вино до дна хилити мав манеру.
Я – архетип. Вони – звичайний люд.
За Хрест і за Іспанію на бій
я йшов. І цілий континент великий
я підпалив, бо він невірний, дикий.
В Бразилії ніс прапор полковий.
Ані Христу, ні королю, ні злоту
ніколи б не зробити цю роботу –
впокорити язичників, зате
моя тут добре прислужилась шпага,
а ще завзяття в битвах і відвага.
Я мужньо бився. Інше все пусте.
Батькові
Ти так хотів, щоб вмерли водночас,
твоя душа велика й тіло. В іншу
тінь увійти хотів, щоб страхом тишу
чи болем не розбуркати невчас.
Спокійно ти чекав останню мить,
як кулі батько твій на полі бою.
Війна не розпустила над тобою
звитяжність: парка[46] перетяла нить.
Ти помирав усміхнений, сліпий.
Не сподівався в потойбіччі, схоже,
нічого ти побачити, та, може,
тінь твоя вздріла архетип, який
грек вимріяв. Ключ від якої днини
ховає мармур – тайна для людини.
Докори сумління
Я скоїв найстрашніший гріх з усіх,
що тільки може скоїти людина:
не був щасливим. Забуття крижина
хай десь мене за цей загубить гріх.
Вогню, землі, повітрю та воді
призначили мене батьки – для втіхи,
та я не був щасливим, як на лихо,
і зрадив їхні мрії золоті.
Мій мозок прилюбивсь до інших справ,
до вигадок мистецької уяви,
і я сплітав химери для забави.
І втратив мужність, що успадкував.
Постійно, невідступно, щохвилини
зі мною тінь нещасної людини.
Зі збірки "Історія ночі"(1977)
Альгамбра[47]
Голос води утішний
для того, кому набридли чорні піски,
для простертої руки утішний мармур колони,
утішні звивисті рівчаки, якими тече вода
серед лимонних дерев,
утішна мелодія заджаля,[48]
утішна любов і утішна молитва,
звернена до самотнього Бога,
утішний жасмин.
Марний ятаган
супроти численних списів.
марно бути кращим.
Утішно відчувати й передчувати, сумний владарю,
що лагідні твої слова – це прощання,
що тобі не дадуть ключа,
що хрест невірних перекреслить півмісяць,
що надвечір'я, яке ти бачиш, – останнє.
Музична скринька
Японська музика. Скупо
з клепсидри падають краплі
повільного меду чи невидного золота,
що повторюють в часі дійство
вічне та тлінне, загадкове й ясне.
Мені лячно, що будь-яка з них
може бути останньою. Це минуле,
що повертається. З якого ж то храму,
з якого саду на верховині,
з якого вдивляння в не знаю яке море,
з якої сором'язливої меланхолії,
з якого забутого й віднайденого надвечір'я
до мене линуть вони, їхнє давнє майбутнє?
Я не взнаю цього. Байдуже.
Я в цій музиці є й хочу бути. Я сходжу кров'ю.
Книга
Вона всього лиш річ серед речей,
але і зброя. В Англії скували
її у тисяча шістсот четвертім році
і зарядили мрією. У ній
є звук і лють, є ніч і є багрянець.
Я зважую її в руці. Хто скаже,
що містить пекло: бородатих відьом
(вони насправді парки), і кинджали
(виконувачі всіх законів пітьми ),
і вишукану атмосферу замку,
що смерть твою побачить, й ніжну руку,
яка моря залити кров'ю здатна,
і шпагу, і далекий гомін битви.