— Її слід було б відіслати додому. Ніяк не наважуся.
— Хіба не їй вирішувати?
— А вона вам нічого не казала? Коли ви приїхали?
— Вона дуже вміло прикинулася таким собі ангелом-хранителем.
— На комусь окошиться.
В цих словах відчувалася похмура насмішка, та суть сказаного так і залишилася нез'ясованою, бо старий раптом підхопився і, наче вибачаючись, торкнувся Девідової руки.
— Ну, та хай йому біс. Приїхали брати мене на тортури, еге ж?
Девід попросив розповісти про підготовчі стадії роботи над картиною.
— Метод проб і помилок. Роблю багато ескізів. Ось.
Він підвів Девіда до дальнього кінця столу. Робочі ескізи вражали таким самим дивним поєднанням сором'язливості з упевненістю, яке Бреслі виявив, говорячи про дівчину. Ніби він боїться критики й водночас недовірливо ставиться до її відсутності.
Нова картина була, очевидно, навіяна дуже невиразними спогадами художника про раннє дитинство, коли він потрапив на ярмарок. Забув уже, де саме, але пам'ятав, що йому тоді було п'ять чи шість років і він з нетерпінням чекав на цю подію і мав від поїздки величезну насолоду. Його пам'ять зберегла оте всепоглинаюче бажання,— і, здавалося, крім нього більше нічого не існувало,— підійти до кожної ятки, кожного лотка, все побачити, все покуштувати. Грантом — гроза. Дорослі, мабуть, знали про її наближення, але для нього це була страшна несподіванка, величезне розчарування. На робочих ескізах, більш детальних і численних, аніж Девід міг сподіватися, було добре видно, як тема ярмарку ставала все менш відчутною, аж поки зовсім зникла. Якби з мови старого шляхом перестановок і інших удосконалень виполювати незграбну буквальність і все, що вказувало на зв'язок між окремими поняттями, поки зміст втратить словесну форму, вийшло б приблизно те ж саме. Але розповідь Бреслі розкрила дивний внутрішній зміст картини, пояснила, чому в її центрі художник залишив залиту світлом порожнечу. У фантастичних паралелях, світлових плямах, схожих на маленькі планети в безконечній темряві, як і в решті картини, залишилося ще забагато конкретного. Від композиції в цілому віяло якоюсь похмурою зверхністю. Якщо перекласти все це на слова, то полотно виражало песимістичну й загальновідому істину про людську долю. Але тон, настрій, виразність були більш ніж переконливими для того, щоб подолати Девідову упередженість проти сюжетної конкретності в живописі.
Річище бесіди розширилось, і Девідові вдалося повернути Бреслі до минулого, до його життя у Франції у двадцяті роки, до дружби з Браком і Метью Смітом. Шанобливе ставлення Бреслі до Брака вже давно ні для кого не було таємницею, але старий, мабуть, хотів упевнитися, що Девід теж про це знає. На думку Бреслі, Брак відрізнявся від Пікассо, Матісса й "компанії" так само, як велика людина від великих підлітків.
— Вони про це знали. І він про це знав. Всі знають, крім клятої публіки.
Девід не заперечував. В устах старого ім'я Пікассо звучало як "лайно". Проте загалом Бреслі утримувався від непристойностей. Облудна маска невігласа поволі спадала і відкривала справжнє обличчя старого космополіта. Девід запідозрив, що має справу з паперовим тигром або, напевно, з людиною, що жила у тому світі, якого Девід уже не застав. Причиною для ледь помітного гніву, що його Бреслі часом виявляв, були смішні й старомодні поняття про те, що може шокувати людину, виконувати роль червоної ганчірки, яка її дратуватиме. Розмова з Бреслі нагадувала гру матадора зі сліпим биком. Лише самовдоволений дурень міг настромитися йому на роги.
Біля шостої повернулися до будинку. Обидві дівчини знову кудись зникли. Бреслі запросив гостя до кімнати на першому поверсі — оглянути картини. Посипалися анекдоти, категоричні оцінки. Одному уславленому художникові перепало за те, що був надто спритний і все робив "з біса гладенько".
— Такому й десять картин за день зробити неважко. Ледащо. Це його врятувало. Тонкий, аякже — дідька лисого.
Девід запитав, для чого старий купляв картини, й почув відверту відповідь.
— Заради грошей, друже. Капітал. Ніколи не думав, що й моє малювання буде чогось варте. Ну, а це чия робота?
Вони зупинилися перед невеликим натюрмортом з квітами, його Девід під час попереднього огляду приписав Матіссу. Девід заперечливо похитав головою.
— Після цього малював казна-що.
Підказки виявилося замало, щоб допомогти Девідові; перед ним була надто велика колекція. Він посміхнувся.
— Все одно, не знаю.
— Міро. П'ятнадцятий рік.
— Боже милостивий.
— Сумно.
Бреслі журно похитав головою, паче стояв над могилою людини, яка померла в розквіті сил.
Девід не зміг також визначити, кому належать іще кілька невеличких шедеврів: Серюзьє, чудовий пейзаж Філіже у стилі Гогена... Коли дійшли до кінця зали, Бреслі відчинив двері.
— Тут у мене, Уїльямсе, ще кращий художник. Ось побачите. Коли сядемо вечеряти.
Двері вели у кухню. Там за столом сидів сивий чоловік із запалими щоками й чистив овочі. Коло сучасної плити стояла літня жінка; коли двері відчинилися, вона обернулася й посміхнулась. Старий познайомив їх: Жан-П'єр і Матильда, виконують домашню роботу й доглядають сад. Крім них, у кухні сиділа велика вівчарка. Вона була скочила на ноги, та чоловік заспокоїв її. Собаку звали Мак-міллан — за співзвучністю з "Віллон". Бреслі, усміхаючись, зауважив, що пес — "старий самозванець". Хазяїн вперше заговорив по-французькому — зовсім іншим голосом і, як здалося Девідові, вільно, наче рідною мовою. Девід здогадався — вони радилися, що буде на вечерю. Бреслі піднімав покришки й нюхав те, що було в каструлях, наче офіцер, який перевіряє солдатську кухню. Потім почали роздивлятися щуку, а чоловік тим часом розповідав якусь історію. Очевидно, це він упіймав щуку того ж таки дня, а собака, як риба була вже на березі, накинувся на неї. Бреслі нахилився й пригрозив йому пальцем: мовляв, прибережи свої зуби для злодіїв. Девід з задоволенням подумав, як йому пощастило, що собаки не було поблизу, коли він приїхав. Цей вечірній візит на кухню здався йому якимсь ритуалом. Дружня домашня обстановка й тиха французька пара впливали заспокійливо, забувалася напруженість, яку створювала присутність двох дівчат.