— Товаришко! Чи не можна бачити директора?
На вас з очей блискавка і на високій ноті:
— Ви ж бачите, що я вже хотіла руку до телефону піднести?! А пр-ретесь!!!
Одскочиш і сядеш. Чекаєш хвилин десять, доки секретарша руку до телефону піднесе. Піднесла, поговорила. Знову я полохливо до неї:
— Можна бачити?
— Не можна! П'ять хвилин тому прийом закінчився!
У другій якійсь установі нариваєшся:
— Чорти їх тут носять! Ну, ніякого від них спокою!
А там, дивись, вам піднесуть:
— Вам "руським язиком" сказано! Не розумієте? Навчіться розуміти!
Або:
— По двадцять раз я не говоритиму! Слухати треба! Вас багато, а я одна!
Скажеш їй благально:
— Товаришко, я спішу! Будь ласка, доложіть директорові.
— Не великий пан, почекаєте!
А скільки разів довелося слухати стереотипне:
— Вам сказано: приходьте взавтра!
Чи таке:
— Перерва! Ви розумієте — перерва! Що я тут сиджу, значить, я сиджу! Але перерва, і говорити під час перерви я з вами не буду!
Буває й таке:
— Та, товаришко, ще 15 хвилин до кінця роботи.
— Без вас знаю! А що ж ви хочете, щоб через вас я в кіно запізнилася?! По-о-од-д-думаєш?!
И от одного разу заходжу в установу. Сидить дівчина. Я до неї:
— Товаришко…
А вона мені:
— Сідайте, будь ласка! Що ви хотіли?
Я розповів. Вона мені:
— На жаль, зараз директора нема! Теряти вам час нема рації. Телефон у вас є? Я запишу! Директор буде за годину, я йому доложу і подзвоню вам! Навіщо вам бити ноги, теряти час?
Я дивився на неї, признаюсь вам, буквально отетеріло.
А вона далі:
— Очевидно, вам частенько доводитиметься до нас приходити в різних справах. Запишіть мій телефон і дзвоніть, коли треба буде. Я, доложивши своєму керівництву, вам одповідатиму! А як треба буде, щоб ви особисто завітали, скажу! Звуть мене Валентина Петрівна — мені й дзвоніть!
Підійшов другий одвідувач, — вона й з тим так… Так я вам скажу, що після такої розмови я не дуже зловживав телефоном. Я особисто навідувався частіше.
В цей час прийшла молода — і до молодого:
— Пробач, — каже, — Грицю, що затрималася! Не сумував?
— Ні, Валюшо, ми тут заговорились!
— Угу… — я сам собі сказав.
* * *
Прийшовши з весілля додому, я подумав:
"Велика справа — ввічливе обслуговування громадян. Крім усього іншого, можна іноді заміж за порядного одвідувача вийти. А як за секретаря чоловік править, — то таку при "вежливом обхождении" можна блондинку причарувати: з перманентом, брови тонкі вибриком і нігтики, як кров".
Якби моя бабуся встали
Давненько це було. Років сорок тому.
Вчився я тоді в славному місті Києві. Та й поїхав на канікули додому на благословенну Полтавщину.
Бабуся ще моя тоді були живі.
Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір'я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки — в одній недране, а в другім — уже дране пір'я.
А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й "Очеретом качки гнала" співаю.
От бабуся мені й кажуть:
— Їдеш уже, синочку, скоро.
— Їду, — кажу, — бабусю.
— Знову до Києва?
— До Києва, — кажу, — бабусю.
Замислились моя бабуся та й тяжко зітхнули. А потім і кажуть:
— А я ж у Києві так і не була. І святої Лаври не бачила. Все своє життя збиралася, збиралася, та так і не зібралася. Спочатку — діти, а потім — онуки.
— Так чого ж, бабусю, давайте поїдемо вдвох. Поїздом швиденько. За півтора дні й там. А я там уже собі й знайомих познав: буде де й переднювати, й переночувати. Поїдемо, бабусю! Я тата й маму впрошу — вони пустять. От добре! І мені буде веселіше. Та й Київ побачите, і Дніпро, і Лавру. Все, все я вам, бабусю, покажу і все вам розкажу.
— А назад же як я без тебе?
— Та й назад так. Посаджу вас на поїзд, попрохаю кондуктора, щоб попередив, на якій станції вам висідати. А перед тим вдаримо додому телеграму, тато виїдуть на станцію і заберуть вас. І вже. Поїдемо!
— Та боязко якось.
Умовив я таки бабусю їхати до Києва.
Тато з мамою, хоч і довгенько вагалися, та, проте, згоду дали.
Поїхали ми в город, на станцію. А до станції було верст із тридцять.
Бабуся ніколи в місті не були і поїзда не бачили.
Як побачили вони паровика, та ще він, повз станцію пробігаючи, як закричить, — бабуся, затуливши очі руками, так і присіли.
— Не поїду, — плачуть.
— Та чого ж не поїдете? Та нічого страшкого нема, то він свистить, щоб на путі не стояли, щоб ні на кого не наїхати.
— Та щоб ото я лізла на оте чорне та їхала! Та ніколи в світі! За що ж я там держатимусь? Біжи, хай батько вертається та забере мене додому.
А тато привезли нас до станції та відразу й додому.
— Та де ж я наздожену тата, — кажу, — вже вони допіру верст десять од'їхали.
— Не полізу я на те чорне, що ото шипить і свистить!
— Та ні, бабусю, — вмовляю я, — не треба вам туди лізти, не там люди їздять, а у вагонах. От зараз подадуть вагони, сядемо й поїдемо.
— Не сяду, бо впаду.
— Не впадете. От побачите, сидітимете, як у хаті на лаві.
Подали состав, я й кажу бабусі:
— Ну, ходімте, сідати вже пора.
Підійшли ми з бабусею до вагона.
— Не полізу, — плачуть бабуся. — Пусти мене, хай уже я вмру вдома.
Я вже розгнівався й нагримав, хоч і як я їх любив, на бабусю.
— Та не страміться, — кажу, — бабусю. Он на нас усі дивляться.
Глянули бабуся такгіми очима, що я аж одвернувся, а потім і кажуть:
— Зав'яжи ж мені хоч очі, щоб не бачила я, куди лізу.
Зав'язувать очі бабусі я не зав'язував, соромно було, а руками довелося-таки затулити, доки посадив я їх у вагон.
Сіли, тремтять.
А як сіпнув паровик, було й "ой, лишенько!", й "спаси, царице небесна!". Всього було…
Потім бабуся заспокоїлись, тільки підстрибували, як паровик свисне.
Доїхали ми благополучно.
У Києві побували скрізь-скрізь.
Дуже вдоволені ходили моя бабуся по Києву та й самі іноді всміхалися:
— І чого я так боялася!
І все було б добре та гаразд, коли б я не завів бабусю до театру.
Довго вони не хотіли, а я таки умовив:
— Хоч раз у житті подивіться. Знатимете, що таке театр.
Погодились.
Квитки я взяв у другому ярусі, та ще й у першому ряду.
Ішли туди — нічого. Сіли. Як поглянули бабуся вниз, у партер, як скрикнуть "Ой!" — учепились за мене:
— Держи мене, синочку! Ой, держи! Не долечу я туди живою!