Сидять жінки, сидять чоловіки… Сидять, слухають…
Слухають одного з тих, що цілими десятиріччями отруювали націоналістичним чадом їхній мозок, обдурювали їх, залякували, лудили їхні очі, непокоїли душу, заганяли в ліси, в схрони, в ями…
Сумні в них обличчя, суворі.
І от відчуваєш, що всі вони давно вже зрозуміли, що їм треба робити, що вже, значить, вони, "чия правда, чия кривда, чиї вони діти", та, десятиліттями залякувані тими-таки бандерівцями, вони боялись за себе, за дітей, за онуків.
Боялися тих же бандерівців.
Сидить біля нас за столом 80-літній дід.
Сидить, а по лиці в нього котяться горошини-сльози…
І тихо-тихо шепоче нам:
— Мій онук у лісі був. У них, у бандерівців. Оце перед святами переказав, що прийде. Додому прийде. Дізналися вони, — впав мій онук. Нема в мене тепер онука. Вісімнадцять літ йому було. Файний хлопець був.
І горошини-сльози заряснішали на лиці у 80-літнього діда.
А скільки таких сліз пролилося через каїнову роботу гітлерівських посіпак!
Кого вони хотіли віддати в фашистське рабство? Оцей прекрасний народ, що перед нами сидить і на нас своїми прекрасними очима дивиться?
Народ, що, віками одірваний од великої України, зберіг і мову, і культуру, і любов до мови і культури.
Йому сказали:
— До нас завітали такі й такі українські радянські письменники! Знаєте ви їх?
— Знаємо! У нас їхні твори є!
Народ, що в тяжку хвилину свого життя, спричинену його ворогами, в яких він одразу не розпізнав своїх ворогів, на звичайнісінький людський жарт вибухає таким веселим сміхом, — такий народ не може бути не прекрасним, а, значить, не може бути не радянським, бо так може, так уміє сміятися тільки радянський народ!
А радянський народ може жити тільки на радянській землі!
Значить, земля ця — наша земля, радянська земля!
Ленінград і ленінградці
Любов
Ленінград…
Що до цього слова додаси і що з нього викинеш? І Петро Перший, і Ломоносов, і Державін, і Пушкін, і Лєрмонтов, і Гоголь, і Крилов, і Достоєвський, і Щедрін, і Некрасов, і Шевченко, і Рєпін, і Сєченов, і Бехтерєв, і Павлов.
І Суворов…
І Ленін…
І Смольний…
І перші заграви Великої Жовтневої соціалістичної революції.
І Кіров…
І, нарешті, страхіття блокади, чудеса героїзму, відваги й мужності…
І пафос відновлення і відбудови…
Город мислі, науки, літератури, революцій, героїзму, пафосу й ентузіазму…
Як багато всього поклала історія на гранітні плечі города-красеня, города-богатиря!..
Але це іще не все.
Ленінград має ще ж і Неву, і Невку, і Фонтанку, і Мойку, і канали, і острови, і Невський проспект, і Адміралтейський шпиль, і Петропавловську фортецю, і Шліссельбург, і Петергоф, і палаци, і музеї, і заводи, і фабрики, і сади, і парки, і сквери… І пам'ятники… І Олександро-Невську лавру, і багато ще дечого…
І це ще не все.
Ленінград має ще ленінградців і ленінградок…
Кожний ленінградець і кожна ленінградка мають у своїх грудях — серце…
Гаряче серце.
Бронза "Мідного вершника", граніт Неви, брук Невського, мармур меморіальних дощок і надгробних плит і зелень дерев знають і відчувають, що те гаряче серце ленінградців і ленінградок належить їм…
І ніколи і бронза, і граніт, і мармур, і зелень, навіть у найстуденніші ленінградські дні, не бувають холодними: їх обгортає й гріє гаряче серце ленінградців і ленінградок.
Серце…
Де серце — там і любов…
Коли говорити про Ленінград, не можна не говорити про любов.
Про справжню любов — ніжну й щиру, гарячу й самовіддану, глибоку й зворушливу.
— Хто й кого ото так любить? — запитаєте.
Ленінградки і ленінградці люблять своє чудове місто Ленінград. Люблять ніжно й щиро, гаряче й самовіддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з їхніх очей, з їхніх постатей. Вона в їхніх рухах, у роботі, в поведінці і в голосі.
— Я — ленінградець! Я — ленінградка!
Коли ви почуєте ці слова, — а ви їх почуєте обов'язково і не один раз! — ніколи не відчуєте в них хвастощів та пихи, — ні! — бринить у тих словах тільки або ніжна гордість, або гордовита ніжність.
— Я гордий — чи горда, — що маю за честь бути громадянином Ленінового міста, і я щасливий — чи щаслива, — що віддаю городові-героєві любов свою.
І тоді цілком зрозуміло, чому так чисто на ленінградських вулицях, чому так швидко, за якийсь один рік після блокади, — позагоювані гарматні та бомбові рани на ленінградських будівлях (принаймні в центрі), чому на кожній вулиці ви бачите ремонт будинків, чому доріжки в скверах та садках посипані піском, чому такі чистенькі й веселі, пофарбовані свіжою фарбою трамваї і тролейбуси.
І не подумайте сказати ленінградцеві чи ленінградці, що, мовляв, і у нас не гірше, а може, навіть і краще, як у вас (це, звісно, коли вам захочеться трішечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє місто не менше од вас любимо (це, звісно, коли вам хочеться трішечки позадаватись!), — ніколи цього ленінградцям не говоріть.
Бити вони вас не битимуть, — ленінградці народ дуже чемний і дуже гостинний, — проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили.
А найгірше в цьому для нас те, що вони мають право так дивитись.
Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов…
Ну, от, приміром, пам'ятники…
"Мідний вершник", "Первому — Вторая" — скульптурне чудо.
"Первому" — це тому, що "Россию вздернул на дыбы".
Петрові Першому, теслі й імператорові.
З якою трепетною любов'ю загортали його ленінградці й ленінградки землею, піском і щебенем, "насипали високую могилу" над ним, щоб не пошкодила його ворожа бомба чи снаряд…
І врятували гордість і любов свою.
І знову рветься з постаменту, готовий через ріку Неву перестрибнути, гарячий мідний огонь-жеребець, і ви чуєте, як тріщать поводи в руках теслі й імператора, що того жеребця стримує.
А навкруги стоять радісні ленінградці і ленінградки, і від променів у їхніх очах на міді коня й вершника золоті зайчики стрибають.
Єсть у Ленінграді, на Невському проспекті, Анічков міст.
Славний той міст знаменитими чотирма вороними бронзовими кіньми. Коні таки справді знамениті…
Стільки в них руху, стільки скаженого якогось запалу, що боязно за тих силачів, що їх здержують.
Дивишся на тих коней і думаєш: от іще раз рвонеться, опиниться бідолаха силач під містком, а коник — хвоста трубою і — вздовж по Невському.