— А ми з Петром, — пробасив Володя, — заборчиком увесь клубний двір обнесемо!
— А я той заборчик пофарбую! — підхопив Микола.
— Та ми нашому завклубові таких фейлетонів наробимо, що аж-аж-аж!
Я слухав молодят та й подумав:
— Під такими "фейлетонами" підписалися б фейлетоністи всього Радянського Союзу.
Птахівництво
— Степане Івановичу! — гукнув до голови колгоспу бухгалтер. — Вас до телефону! З району!
— А що там таке? — запитав голова.
— Та щось про інкубатори питають, про яйця.
— Про які такі інкубатори?
— Та що ви, не знаєте, що таке інкубатор? Оте, що курчат лупить. Механізована квочка.
— А-а. Це оце, що ніби ящик… Так що ж вони хотять?
— Питають, скільки вже яєць здали на інкубацію та скільки ще повинні зібрати.
— Та кури ж на довгоносикові! Коли ж їм нестися?
— Ну, йдіть самі говоріть! Чекають же!
— А ти поклич мені Мотрю! Завптахофермою!
Узяв голова телефона:
— Слухаю! Голова правління! Га?! Нічого не чуть! Інкубатор?! Не чуть нічого! Не чую! Та розриви якісь у повітрі. Тріщить бісова сила, а нічого не розберу! Подзвоніть, будь ласка, вдруге, бо щось, мабуть, лінії переплутались!
Повісив голова трубку та до бухгалтера:
— Де Мотря? Давай швидше Мотрю!
— Та ось уже біжить.
Прибігла завптахофермою:
— Кликали?
— Скільки яєць здала для інкубатора?.. Скільки зібрала?..
— Здала?! Зібрала?! — знизала плечима Мотря. — Учора яєчня, позавчора яєчня. Позапозавчора тричі яєчня.
— Я тебе не про яєчню питаю, а про яйця для інкубатора. Яєць, питаю, скільки?
— А що я вам — яєчню для інкубатора даватиму?! Поменше б гостей пригощали, тоді б і яйця були!
— Не твоє діло, кого я пригощаю! А ти мені план на яйця виконуй! Он з району запитують!
Телефонний дзвінок.
— Слухаю! Я. Голова! Скільки яєць зібрали для інкубатора? Та кури ж у мене на довгоносикові. Ага… Коли ж їм нестись?.. Не можу ж я на їх таку нагрузку: і довгоносик, і яйця! Не витримають. У "Перемозі", кажете, і довгоносика нищать, і несуться… І план, кажете, виконали? Так, може ж, у "Перемозі" інша порода! У нас яка порода? Симентальський легтартрок. А півень беркширський плімутхін. Ми схрещуємо! Нової породи добиваємось! Думаємо на штучне запліднення перейти! О! Слава богу — роз'єднали, — кинув голова трубку.
Та до Мотрі:
— Ти мені про яєчню не тороч. А щоб мені яйця були. Сама несись. Бо, їй же богу, тебе в інкубатор засуну! Я тобі покажу яєчню!
Аж тут півень під вікном у голови:
— Ку-ку-рі-ку-у-у!
— Накишкай ти на нього, здох би він йому! Тут і без нього жарко, а він ще й дражниться.
Діди наші та баби наші
Євменові Петровичу — 76 літ, але він Підліток.
Та він у цім не винний, бо й батьки його, й діди, і прадіди — всі були Підлітки, таке вже їм прізвище було колись причеплено.
Чи малі вони були, чи дідами робилися — все були Підлітки.
Власне, це, може, й не до діла, про яке розповідь далі буде йти, але пояснюємо це зразу, щоб потім ніяких непорозумінь не було.
— Який же, мовляв, він підліток, коли йому 76 років?!
Так от: Євмен Петрович Підліток, 76 років од народження, — дід, значить, — колгоспник, жив собі та поживав собі в нашому селі.
До війни — сторожував, за німців тяжко зітхав та, — як накопає, було, картоплі, ділив ту картоплю на дві купки й говорив дружині, бабі Явдосі:
— Це нам, а оце — "тим"! Однесеш увечері, покладеш на узліссі, під дуплястою грушею. Допойняла? Та як засвербить у тебе язик, ти ж не той… не та-ла-ла-ла, — а краще терпуга полижи…
Як повернулися наші, — майстрував нові хати, лагодив понівечені.
Та все мовчки, все мовчки…
— І чого ти все мовчиш, Євмене? — бралася за нього баба Явдоха.
— Хопить у нашій хаті й одного аратаря! Ти й сама чотирьох проміжнародних докладачів за пояс заткнеш!
Настали жнива, — дід Євмен першим прийшов до двору колгоспного правління: на легенькому його кіссі біліли новісінькі грабки й вилискувала на бритву виклепана й вигострена коса.
Посходилися косарі: молодиці, дівчата, парубки.
Голова правління вздрів діда Євмена:
— А ви ж куди, діду Євмене?
— Хіба не бачиш: у підкидного грати!
Поінструктував голова, як косити, що й до чого…
Коли вийшли в поле, підійшов до діда Євмена бригадир:
— Так ви, дідусю, лишайтеся коси клепать та вчіть, як гострити, мантачити…
— Ні! — одказав дід Євмен. — Хай молодші клепають, а я перед поведу!
І вийшло так: хоч як намагалися косарі "підрізати п'ятку" дідові, — не вийшло. Частіше виходило, що залишав дід Євмен своїх косарів далеченько ззаду.
Сідають було перепочити, так Євмен Петрович сам ще одну ручку пройде та аж тоді сяде.
Закінчили жнива, підрахували — й вийшло, що дід Євмен виробив кругло на 142 проценти й опинився на першому місці.
* * *
Гордий їхав дід Євмен в область делегатом на свято одержання високої нагороди, що її визначив області союзний уряд за високі показники в роботі на сільськогосподарському фронті — перехідний Червоний Прапор Державного Комітету Оборони…
На одній із станцій ввійшла до вагона бабуся та й сіла на лавці проти Євмена Петровича.
Дивилась, дивилась на діда та аж руками об поли ляснула:
— Євмен?! Живий?!
— Ні, мертвий!
— Скільки ж літ, скільки зим!
— А ти ж як, Одарко, жива й досі?!
— А що мені зробиться!
Зустрілися друзі дитячих і парубоцько-дівоцьких років. І дід Євмен, і баба Одарка росли колись укупі, і не раз було викахикував Євмен Одарку з комори, коли в Одарки "очі ті були ясненькі, мов той камінь, що блищить". Та віддалась Одарка верст (тоді ще версти були) за сорок од рідного села, і після того не часто вже вони зустрічалися. Так і постаришся.
— Та й куди ж оце, Євмене, ти зібрався?
— Та так… у праходку!
— Пройтись, значить, на старості закортіло?
— Еге ж: у петрівку — мерзлого. А ти куди?
— Та теж так: у праєздку!
— Та то так! Проїхатись — воно веселіш, ніж пір'я на печі дерти!
— І я ж про те! Пожнивували?
— Еге ж! А ви?
— І ми! Зерно стеріг?
— Атож. На горобців кишкав… Курчата пасла?
— Квочки водою обхлюпувала, щоб не квоктали…
— І то діло…
На вокзалі в області дід Євмен і баба Одарка загубили одне одного в натовпі..
Урочисті збори. Зала заллята світлом. Гримить оркестр. Викликають обраних до президії і серед них:
— Підліток Євмен Петрович! 76 років! Виробив на жнивах 142 проценти! Косар!