— Велика різниця його і мої руки, — зітхнув Ігор. — Його повертають до життя людей, а мої мусять вбивати. Що зробиш? Чи дійдуть люди до того часу, коли не буде воєн, ворожнечі між країнами? Поки що це утопія, і треба захищати свою рідну. Знаєш, правду кажучи, по-справжньому рідною я відчув її тепер, на війні. Тепер часто думаю, скільки не сотень, а тисяч людей розумних, освічених, талановитих міркують, віддають свої сили, всю свою енергію на нові вигадки зброї. Убити — якнайбільше і якнайшвидше, перемогти в цьому вчених інших країн, випередити... Не смійся з моїх дурних думок, це ж я тільки з тобою, Літусю, так можу говорити. Навіть з Борисом не так. Він каже, що я надто абстрактно підходжу до всього. Ти не смієшся з мене? Я з тобою, наче сам з собою, розмовляю.
У нього був такий тон, ніби він сам собі хоче щось довести, в чомусь виправдатись, у чомусь звіритись найближчій людині. І наче самому було дивно, що про такі речі він розмовляє з жінкою, з якою тільки-но провів таку палку, незрівнянну ніч.
— Що ти, Гаричку, я рада, що ти зі мною можеш так говорити, що ти хочеш, щоб я знала всі твої думки, що мучить, непокоїть твою душу, мислі, дратує тебе.
— Справді, я волів би мати іншу професію, та про це нема чого говорити. Я вже змалку втягнувся у військове життя і намагаюсь виконувати все чесно і найкраще, як було в традиціях нашої військової родини за діда-прадіда. А може, моя спеціальність згодиться після війни на щось інше? Я думаю, я міг би бути непоганим інженером, — раптом мовив він навіть якось наївно, по-дитячому, — ти не подумай, що я хвалько. Може, коли скінчиться війна, я все-таки вступлю до військової академії і мої знання і деякий досвід згодяться не лише для того, щоб убивати, руйнувати, але щось творити.
— А я навіть не знаю, в якому ти чині, — сказала Літа.
— Тепер майор. Однаково до генерала ще далеко, — засміявся він. — А ти генеральшею хотіла б бути? Ти для мене сама як генерал! — І знову сказав серйозно: — Обов’язків і відповідальності, повір, вистачає аж занадто. Я дуже радий, що я знову в армії Брусилова, його не порівняти з іншими командуючими. Чесна, пряма людина, ані краплини запобігання перед двором. Солдати вірять йому, бо він і розумний, і сміливий. Знаєш, в давнину люди казали: "Рать воєводою міцна".
Літа згадала слова Вишнякова. Вона з цікавістю слухала Ігоря.
— І він дає нам добрий приклад уваги до солдатів, — продовжував Ігор. — Навіщо брехати, до фронту я не замислювався над цим. Для мене, як і для більшості офіцерів, була наче суцільна солдатська маса на вченнях, на парадах, всі повинні виконувати одностайно накази, а ми їх муштрувати. А знаєш, коли я познайомився з тобою, я дужче замислився над людьми, твоїм ставленням до людей. Я відчув, що в твоїй праці для тебе нема суцільної маси в твоєму сирітському Трудолюбії, ані в твоїй біженській школі, ти про кожного дбаєш, як про рідного.
— А хто ж про них подумає, як про рідного? Пан? Пекарі? Ах, що я кажу, ти ж нічого про них не знаєш! Ти ж не знаєш, як мені доводиться воювати за них з паном, як цього року я полаялася з ним і трохи не покинула Трудолюбія. Але це я тобі потім розповім, як ми влаштували ялинку.
— Потім? Обов’язково потім розкажеш? — Ігор пильно глянув на неї. Як добре, що і вона відкладає щось на "потім".
— Усе, усе чисто розкажу, а зараз я тебе хочу слухати. Адже твій світ, воєнний, такий далекий від мене, а я хочу тебе уявити в ньому, бачити, розуміти.
Вона так слухала, що йому хотілося все розказати. Мабуть, це дуже добре, коли жінка любить так слухати, а не тільки сама гомоніти.
— Я хотів тобі розповісти, як цього року, — я вже був тоді на позиціях, — ми добре боєм відзначили різдвяні свята. Мені вони запам’яталися дужче, ніж колишні свята в столиці. Новий рік зустрів з офіцерами досить нашвидку, а на водохреща приїхав командир сусіднього дивізіону і кличе Брусилова до себе. Це свято, каже, в народі по селах особливо люблять і завжди відзначають не тільки молебнем, а й гулянкою, різними витівками. От, каже, солдати і молоді офіцери концерт підготували, на лісовій полянці збираються цілу виставу показати. Брусилов поїхав і кількох офіцерів з собою взяв і мене покликав. Дійсно, таку виставу і такий маскарад влаштували на полянці! І ведмедями, вовками, козами повдягалися, в різні національні вбрання і чоловічі, і жіночі — і де тільки розжилися усім! Ну, звичайно, примітивно, інколи тільки натяк на татарку або українку, але сміх щирий все викликало, кожна вигадка, і, уяви, хоч неподалік снаряди рвалися, а всі веселилися, танцювали, співали, боролися. Слава богу, жоден німецький снаряд не влучив, а всі, наче наперекір, не звертали уваги, що смерть поряд. До себе повертаємось, чую, Брусилов комусь із своїх штатних твердо так каже: "Хай там що завгодно, я завжди з солдатами буду. Це мій народ".
— І я тепер так думаю. А треба думати, Лікусю, треба багато вирішити для себе. Якби ти знала, чого я тільки не начувся у Петрограді, що побачив у Парижі!
— У Парижі! Ти був у Парижі? Коли?
— От лишенько, я ж нічого не встиг тобі розповісти, хіба нам може вистачити одного дня? — розпачливо зітхнув Ігор. — А мені хочеться, щоб ти все-все знала! Я був наприкінці того року майже перед різдвяними святами та Новим роком, про які оце тобі казав, і то лише кілька днів, з групою фронтових офіцерів. Нас послали познайомитися з французькою новою удосконаленою зброєю. Я ж артилерист, можна сказати, старий фронтовий кадр і до того ж можу досить вільно розмовляти по-французьки. Щодо мов, на щастя, нас добре вишколили і в корпусі, і в училищі.
Загалом підходящим виявився для цієї групи. Я, правда, і раніше був у Парижі, це коли училище закінчив, тьотя Соня "подарувала" мені таку подорож. Ти бувала за кордоном?
— Ні, — сумно похитала головою Літа. — Тільки в Пітері, проїздом у Москві та по монастирях маму возила, — гірко всміхнулася вона. — Чоловік бував скрізь ще до шлюбу, тепер, крім Полтави, ніде не буває. От і ти вже скрізь побував.
— Тепер після війни ми поїдемо з тобою вдвох усюди, — впевнено, гаряче мовив Ігор. — Віриш?