— І що ж твоя мама?
— Вона сказала, що я зробила правильно. Мама особливої ваги нічому не надала, вона звикла, що і до мене, і до сестер залицяються завжди і що я завжди всіх на сміх здіймаю. За мене мама найспокійніша, а от дівчатка, ці маленькі жінки, особливо Галинка моя, мабуть, відчули, що тут все не так і нічого смішного нема й не буде. І потім вони, дівчатка — Галинка і Жечка, все вигадували самі, що потім з тобою було і як би так придумати, аби усім стало добре. А як почули, що ти лежиш, це Володька приїхав, розповів, Галинка так журилася. Не знаю, хто більше — я чи вона.
— Ти журилася? — спитав схвильовано.
— Дуже. Тільки ніхто не бачив і не знав, — вона притулилась до нього. — От раз уже в ліжку, Галинка зі мною спить...
— Ви удвох спите? — запитав Ігор, ніби між іншим.
— Ні, утрьох. Я, Галинка і Мишук.
— Це твого чоловіка так звати? — намагаючись вимовити абсолютно байдужим тоном, спитав він.
— Ха-ха-ха! — нестримно зареготала Літа. — Ну, що ти, це ведмідь, улюблений Галинчин великий ведмідь. Вона його завжди вкладає поряд. Я його колись привезла їй з Петрограда. На щастя, цього разу вона доручила легше завдання — в музей, і воно справді вийшло на щастя.
Вона дивилася на нього такими очима, що він уже не насмілювався нічого питати про чоловіка. Щось там не так, як у всіх! І потім Літа так весело розповідала.
— А що вона замовила привезти? — він все-таки примудриться щось подарувати.
— Гоголя. Уже період Чарської минає. У нас є, звичайно, Гоголь. Але Галинка каже — я чорного Гоголя боюся, у нас старе видання, і там дійсно такі страшні ілюстрації до "Вія", до "Страшної помсти". Вона завжди на ніч виносить цю книгу зі спальні. Вона взагалі страшенна боягузка, коли мене нема, — скиглить, щоб Олесик дав руку, його ліжко поряд стоїть, або щоб бабуся з нею полежала. А я теж без Галинки не можу, ми в ліжку завжди ділимося своїми секретами. Це ж я тобі про інше почала, а ти мене своїми питаннями збив, — вона насварилася на нього пальцем. — Тоді, після монастиря, я вже казала, дівчатка довго не могли заспокоїтися і чомусь найдужче тебе жаліли.
— Ну, а кого ж було жаліти, як не мене? — напівжартома, напівсумно мовив Ігор.
— Не говори так, я тобі краще про Галинку докажу, ти сміятимешся. Вона раптом питає мене: "А Вітик схожий на Ігоря Павловича?" Це в їхньому дитячому товаристві два сусідські хлопчики — Вітик-"великий" — старший трохи за неї, і Віктор-"малий" — молодший, у неї закоханий. Вона більше дружить з великим, ми його навіть зятьком звемо, а її в його сім’ї невісточкою звуть, і вони не сердяться, наче так і має бути. Це так смішно — їхні дитячі романи, переживання. От навіть спитала мене, чи схожий її Вітик на Ігоря Павловича.
— І що ж ти?
— Я кажу: "Вітик — ще хлоп’я!" — "Так що? Коли Ігор Павлович хлоп’ям був, він на Вітика був схожий?"
— Я можу просто запишатися, якщо вона мене зі своїм Вітиком рівняє! А тепер ти їй скажеш щось про мене?
— Ні! — твердо і серйозно відповіла Літа. — Нікому нічого. Це вже так обернулося все по-справжньому. Нам самим треба впоратися. Поки що ніхто нічого не повинен знати. Поки що, Гаричок, рідний мій, інакше всім буде боляче, важко і без всякої рації. Хай скінчиться війна. Головне, щоб ти повернувся живий і здоровий. Ти ж своїй тьоті, матері Серафимі, нічого не скажеш? Не напишеш?
* * *
Що він міг сказати, в чому суперечити? Він поїде на фронт, а вона все розхлебтуватиме сама? Що? Як?.. Можливо, вона й права... Адже вони будуть так далеко одне від одного. Але вона нічого не каже про чоловіка. Що він знає про них разом? Те, що розповідала диякониха, та те, що от вона з дітьми в окремій кімнаті? Це може нічого не значити...
А якщо війна затягнеться?..
А якщо...
— Я такий щасливий з тобою... Я знаю, я не маю права питати, робити тобі боляче, але ж і ти мене пожалій. Ти ж для мене все на світі, і от ми з тобою такі вже близькі, і ти повертаєшся до чоловіка, ти його законна жінка, ти його обіймеш, як мене, і він тебе цілуватиме.
Вона дивно усміхнулася — не то зневажливо, не то гірко — і похитала головою.
— От тільки про це не думай. Цього ніколи не буде. Я повертаюсь додому до дітей. А чоловік — не будемо говорити про нього. Це було б непорядно з мого боку говорити про нього зараз з тобою.
— Ти тільки скажи: він тебе дуже любить? Він не може жити без тебе? Звичайно, як він може не любити такої жінки!
— Коли б ти нас бачив, бував у нас, ти б зрозумів. Мені важко пояснити тобі, дуже важко пояснити чуже сімейне життя, навіть самому подружжю важко зрозуміти. Ти не дивуйся, я тобі одне скажу: він мене зовсім не любить, але жити без мене не зможе. І він дуже порядна, розумна людина, надзвичайно тактовний. Він ні в чому не завинив переді мною.
І я поки що перед ним.
— І ти теж не зможеш жити без нього? — вже з острахом спитав Ігор.
— Я не зможу жити без дітей. Це просто шматок мене. Але це ж зовсім інше. До них же ти не ревнуєш?
— Ні, це дійсно частина тебе. Дивно, але я їх люблю, особливо дівчинку.
— Її всі люблять. Правда, батько одверто любить більше сина і не приховує цього, але всі рідні більше її, а обидва дідусі з усіх онуків — найдужче Галинку.
— І розбалували, певне? Хоча і я б її балував!
— Ну що ти, вона зовсім не балувана! Ми більше панькаємось з Олесиком, він хворобливіший, і потім він винятковий, такий розумний, але й він не зловживає увагою до себе. А Галинка звичайна... така, як я...
І вона з усіма двоюрідними приятелює — і дорослими, і малими, з моїми учнями і хрещениками, з багатьма трудолюбцями.
— Ще й трудолюбці у тебе... — удавано розпачливо зітхнув Ігор. —
І до них теж не можна ревнувати?
— Я ж тебе ні до кого не ревную!
— О! Ще б ти мене ревнувала, коли я подихаю без тебе! І до кого? До моїх солдатів?
— Хіба там зовсім нема жінок? А сестри, а лікарки, а хіба міста, що ви пройшли, зовсім порожні?
— Мені просто смішно, що ти говориш. Я б навіть радів, коли б ти мене ревнувала!
— А що тобі, між іншим, казав по телефону твій Борис? — лукаво примружила вона очі. — Пов’язане з жінками? Я ж почула. Правда?
— Достеменна правда! — засміявся Ігор. Хоча Літа й жартувала, йому була приємна її цікавість до нього.