Весілля в монастирі

Сторінка 53 з 68

Іваненко Оксана

— Ти ж не хочеш спати.

— А чого ж я хочу?

— А коли я вгадаю, ти скажеш правду чи ні?

— Звичайно, скажу правду.

— Ти хочеш... Їсти!

— Лікусю, а знаєш, це правда, я трошки хочу їсти. — І додав, звівши брову: — Але ж я не тільки хочу їсти...

— Ти наче виправдовуєшся, — засміялася Літа, — за таку прозаїчну, цілком природну річ, що захотів їсти.

— А як ти вгадала?

— Уяви, я теж трошки хочу їсти! А ми завжди хочемо одного й того ж!

— Тоді порядок, і я більше ніколи не питатиму "можна" чи "не можна", — жартував він, цілуючи її. — Я знатиму — що хочу я, те й ти. Зараз пообідаємо!

— Чи повечеряємо? Чи поснідаємо?

— Я приніс такі смачні наїдки! Але ми не будемо вставати. Ще й ніч насправді. Я підсуну отой маленький столик сюди, до ліжка, і ми поїмо.

— Яке неподобство ти вигадав! Але сьогодні я тобі в усьому підкоряюсь.

— А не я тобі? Хіба нам треба скорятися?

— Справді. Але ж пам’ятай — це вперше і востаннє я дозволяю підсовувати столики і їсти в ліжку, — удавано строго мовила Літа і раптом злякалася — "а що, як справді вперше і востаннє? Ні, ні, завжди, коли захочемо!" І сказала йому весело, дивлячись, як він на підсунутому столику розв’язує і розкладає пакунок — знамениті єлисєєвські розтегаї, тістечка, яблука: — Та ти ж накупив на цілий полк!

Вони обоє сіли на краєчок ліжка.

— Ой, ти навіть смажених курчат купив!

— Це не курчата, це фазанчики. Вони були зовсім теплі і м’якенькі. Один тобі, один мені.

— Що ти, хіба я з’їм цілого? Давай з’їмо спочатку мого — тобі ніжка, і мені ніжка, а потім ти з’їси цілого свого, і я буду спокійна, що ти не помреш з голоду.

— Я наллю по чарочці вина. Почекай, у мене в несесері є набір чарочок, бачиш, одна в одній, як матрьошки.

— Така необхідна річ у чоловічому несесері! Але я майже ніколи не п’ю, ще сп’янію!

— Зараз треба! Для мене це шлюбна ніч. Хіба не треба випити за нашу першу ніч удвох! Це дуже хороше вино — рожевий мускат, а оце сухе. Я не знаю, яке ти любиш. По правді, треба було купити шампанське, але я побоявся тебе. Ти ж знаєш — я боюся тебе.

— Воно й видно! — засміялася вона. — Ну, мені неповну.

— Першу повну! Тільки повну! За нас! І за тебе, моя радість!

— За нас! За тебе, мій любий!

— Що ти сказала? Повтори, повтори ще!

— Хіба ти не чув цього цілу ніч? Кажу, кажу тобі, а ти ніяк не второпаєш!

— То ти казала спросоння, несвідомо. А тобі жалко повторити, щоб я таки зрозумів і повірив?

Але хіба можна було запам’ятати всі дурниці, які вони всерйоз і жартома казали одне одному, надаючи кожному слову величезного значення.

Раптом вона сказала задумливо, цілком серйозно і навіть трохи сумно:

— Як я хочу, щоб моя Галинка, коли виросте, одразу була щаслива, як я зараз, щоб одразу зустріла тебе, — ну, такого, як ти для мене. Адже потім вже нічого, нічого не зробиш.

Він хотів щось заперечити, але вона не дала йому сказати.

— Ні, ні, давай не говорити про це. Адже зараз ми вдвох. Не думай ні про що. Зараз спочинь, спи. Так добре ні про що не думати. Спи. Я з тобою. Я теж засну.

* * *

Вона знову дрімала, а він тільки лежав з заплющеними очима. Так. Це зовсім інше — шлюб, подружжя. Його зворушили слова Літи: "Як я хочу, щоб моя Галинка одразу стала щасливою, зустріла... такого, як ти для мене".

Та хіба це можна вгадати? От вони зустрілися надто пізно і так несподівано, могли б ніколи не зустрітися. А що з того, що зустрілися?

Ні, ні, він не думав про це, і то вже щастя і радість, що він пізнав справжню любов.

Хіба у кожного так?

Живуть товариші, знайомі, як і він досі жив: все як годиться, все як у всіх. Поки холостяки, існує звичайна формула для суто чоловічого життя — "для розваги, рівноваги, для здоров’я". Він ніколи не відвідував з товаришами якихось там будинків, ц" було б гидко, принизливо, в ньому виникала бридливість, але й не відмовлявся від участі, коли товариші влаштовували вечірки з кодовою назвою "на лужайке детский крик" — з жінками не дуже суворих правил, але ж не з одвертими повіями! Дівчата певного прошарку любили, коли їх запрошували. Ці молодики не були скнарами, не були брутальними, не совали гроші, а завжди припасали для жінок потрібні подарунки, зовсім не дешевенькі, завжди було весело з ними вкупі вечеряти, особливо коли в товаристві опинявся гарний, чорноокий, стрункий офіцер, якого звали Гариком. Він завжди "валяв дурня", співав, жартував, дівчата потім хвалилися, коли потрапляли в пару з ним. Інколи бував і обмін дівчатами за один вечір. Хлопці переморгувалися і раптом зникали з кимось з дівчат у кімнатці, над якою вивішували жартівливо намальовану назву "Поцілуйна". Туди не мали права заходити без умовного стуку і такої ж відповіді.

Вина й закусок було досхочу, траплялися серед них і випивохи і, звичайно, поводилися досить вільно, але скандалів ніяких не зчинялося.

Після такої вечірки іноді виникав більш-менш затяжний "фліртик", але ні в які тенета він не заплутувався і особливих турбот не мав. Взагалі ця сторона життя займала не дуже багато місця ані в розмислах, ані в турботах "про здоров’я і рівновагу". Все було як у всіх в його товаристві, тільки спокійніше і легше, бо жінкам він подобався, ніяких зусиль не треба було докладати, і він підсміювався з товаришів, коли ті опинялися в неприємному для себе становищі.

Тепер гидко було згадати цю формулу, що вони вигадали для себе: "для розваги, для рівноваги, для здоров’я".

Тепер він знав, що зовсім інше, непереможне, штовхає чоловіка і жінку одне до одного. Хай як завгодно назвуть це почуття, але ж справжнє — воно прекрасне, якщо не будь з ким, не те що випити чарку горілки мимохідь, а бути з жаданою, любимою, і зв’язане з найглибшим потрясінням душі і всього єства людини.

Ще й до монастиря, на фронті, під час наступу, відступу, йому було зовсім не до жінок. Незважаючи ні на що, романи спалахували навколо, скороминучі, випадкові. На коротких зупинках у нових містах, і на більш-менш довгих постоях з місцевими жительками. Звичайно, і з сестричками, санітарками, з іншими добрими, жалісливими маркітантками кожної армії! Але йому було все це без діла. Товариші були тоді певні, що він думає тільки про Аду, і не дивувались з його витриманості, може, справді, і це відігравало якусь роль. Коли ж він повернувся після монастиря, він став взагалі зовсім інший.