Вона подумала: "Це, напевне, і є у нього недоторкане, і добре, що він не говорить про це". Але здивувало, чому він уже вдруге сказав: "Я вам про це потім розповім". Хіба вона з ним колись ще зустрінеться?
— Саме на фронті я відчув, — казав він, — що життя повинно бути іншим, без маски, без кар’єризму, розрахунків або навіть просто дешевих думок. "Якось буде!". "Так у всіх". "Цілком пристойно, не гірше, ніж у інших" — дешеві порівняння! А раптом під пострілами і кулями, коли одні встигають відхилити голову, а другі ні, відчуваєш: це ж зараз обірветься твоє життя, як обірвалося поряд у Степана чи Івана, з яким ти тільки-но запалив цигарку і який згадував дітей, жінку і хоч би швидше їх побачити, і — кінець. Нічого нема... Санітари, сестрички тягнуть поранених і вбитих, і вже ніяких думок. Про польовий лазарет годі й казати, де тільки набираються терплячості і лікарі, і сестри! От їм усім би поставити пам’ятники та дати нагороди, а не тим, хто нагорі. І от там лежиш, і коли перший біль відступив, — я вже казав, у мене зовсім легке поранення, не співчувайте, але там багато думаєш. А втім, коли дізнався про можливість приїхати сюди, зрадів неймовірно. Так навіщо мені ця домішка попівських комедій? Досить уже цього вінчання — ну, це вже так годиться, так заведено, бог з ними! Для Ади, для її батьків, моєї тьоті це найголовніше. Я й знаку не подаю, що виконую обов’язок, тим більше що це не так важко, зрештою. Пробачте, адже ви також віруюча.
— Я вірю по-своєму, — тихо сказала Літа. — Я люблю божу матір, бо вона добра і милосердна, їй я молюся. Я намагаюсь не думати про бога, бо я багато не розумію, особливо тепер, коли війна і стільки сиріт навколо, — в чому вони винні? Чому на них гнів божий і якесь там "іскуплєніє", яке я не розумію? Я намагаюсь не думати і ні з ким ніколи про це не говорити. Чоловік мій абсолютний атеїст, а мати дуже релігійна, як ваша тьотя, читає богословські філософські книги, хоча, як і ви, не любить попів і навіть ходить на лекції розстриги Петрова — чували, звичайно, про такого? Я їй завжди, коли він приїздить, купую квитка на нього. А я, не смійтесь, дуже забобонна, як проста, темна баба. Я вірю у сни, в злі зустрічі. А може, я просто не знаю, не тільки я, а люди не знають чогось непізнанного, таємничого, прихованого ще від нашої свідомості? Я вірю в засвіти. Це було б дуже несправедливо до всіх людей, коли б засвітів зовсім не було. Я б навіть пішла на панахиду по загиблих воїнах, яку правитиме Неофіт... — вона говорила сумно і серйозно. — Я вірю в долю. Але як ублагати долю? Тому я молюся божій матері. Адже вона добріша за бога. Я нікому цього не кажу. Для одних це гріх, для інших мої думки — сміх!
— Ви така мила, — раптом сказав Ігор. — Який щасливий ваш чоловік! Ні, не розповідайте нічого про нього, а то я йому дуже заздритиму. А я вже повинен дякувати долі, що зустрів вас і з вами був у цей мій останній юнацький вечір, і ні на яку панахиду ви сьогодні не підете. Я вас просто не пущу. Хай уже завтра помолитесь за всіх убієнних і спасенних воїнів, і мене в тому числі, — усміхнувся він.
— А завтра у вас буде інше життя, ви цілком заспокоїтесь, — ласкаво сказала вона.
— Завтра буде вже зовсім інше життя, — роздумливо повторив Ігор.
Вони пройшли трохи мовчки тією ж бузковою алеєю, що вела до річки.
— А ви завжди хотіли бути вчителькою? — спитав Ігор.
— Ні, — одверто призналася Єлизавета Миколаївна, — після гімназії я хотіла вчитися далі, бути лікарем.
— Чому ж ви не пішли на медичний, хіба не від вас залежало?
Він уявив її враз у білій косинці на фронті...
— Так вийшло, що одразу після гімназії я мусила йти працювати, я й пішла в учительки, це ж все-таки здавалося кращим, ніж сидіти десь у конторі, це ж живе діло. Та, власне, вибирати не доводилось. Спочатку на село послали. Мені там теж було цікаво, — вона згадувала з задоволенням, — знаєте, ще й тепер, коли мене вже давно до міста перевели в трудолюбську школу, однаково карлівські баби, — те село Карлівкою зветься, — щороку, як приїздять на ярмарок, одразу до мене, як до родички, їдуть. У мене, правда, там на селі багато хрещеників лишилося, — засміялася вона, — а от моя мала дочка вже й зараз мріє бути вчителькою.
— А коли ви вийшли заміж, ви не кинули праці? І ваш чоловік нічого не мав проти?
— А що б він міг мати проти? І як би я кинула свою працю? Про це й мови не заводилося! — Вона раптом замовкла. Звичайно, вона ніколи б не кинула праці, і хай, коли Галинка виросте, завжди працює і буде самостійна. Подумки вона всміхнулася, адже, крім того, що вона працює в Трудолюбії, їй ще завжди потрібно мати приватні уроки не для власного задоволення, а щоб газета чоловікова виходила і сім’я жила пристойно. Про це вона могла розмовляти з бабусею. Навіть сестри були впевнені, що у них все гаразд: "Літка живе, як хоче, їй можна тільки заздрити". Лише брат Ілько, поки вчився і жив у неї, знав, що улюблена сестра Літка завжди "викручується", і ніхто, крім неї, не дбає про бабусю і хворого батька. І батьки чоловікові живуть у них у флігельку, і вона навколо них крутиться, — "папашо, мамашо..." Навіть смішно, коли б він, Ігор, знав про її життя! "
— Ви, напевне, лікарем були б найкращим, та й скрізь, ким би не працювали, — замислено мовив він.
Він помітно став спокійніший і вже, ні про що не розпитуючи, сам спокійно розповідав про фронтових товаришів, і виходило, що всі вони дуже хороші, вірні друзі, казав, як він їм розповідатиме про монастир, шкодував, що їх не буде на весіллі.
— Ви б тоді познайомилися з ними, і правда, вони б вам сподобалися.
Але здавалося, що він говорить, аби щось говорити, проте, коли вона нагадувала, що вже час іти, він казав:
— Та ні, ні, що мені робити в келії? А ви так поспішаєте до своєї дияконихи? Посидимо трохи над річкою.
— А тьотя? Вона ж турбуватиметься.
— Ні, вона зайнята архієреєм і гадає, що я давно у себе спочиваю, адже вночі мені треба їхати стрічати Аду з її матір’ю.
— Тоді справді вам треба спочивати. Ми так довго гуляли, у вас не розболілась нога?
— Хай вона болітиме ще дужче, аби ви питали про це так дбайливо і уважно. Дякую, що ви були сьогодні зі мною.