Деякі з присутніх — прикордонні старожили, що мали досвід у таких справах,— з не меншою певністю визначали й час, коли вчинено злочин.
За їхніми словами, кров була пролита близько десяти годин тому.
Був уже полудень. Отже, вбивство сталося десь о другій годині, ночі. [210]
Та чи не найбільшу вагу мало трете запитання — принаймні тепер, коли злочин уже було вчинено.
Де його вчинено? Де шукати тіло?
А відтак — і де шукати вбивць?
Ось які справи обговорювала рада місцевих плантаторів і військових, спішно зібрана у форті Індж і керована комендантом форту, поруч якого мовчки стояв прибитий горем батько.
Остання проблема була особливо складна. На компасі прерій, так само як і на компасі мореплавців, тридцять два румби, отож будь-яка експедиція, що вирушає на пошуки воєнного загону команчів, має вибирати з-поміж тридцяти двох можливих напрямків, і тільки один буде правильний.
Хоч було відомо, що рідні краї тих диких кочівників на заході, це не могло багато зарадити в пошуках: адже словом "захід" означували величезне півколо, що тяглося на сотні миль. До того ж команчі вийшли на стежку війни і цілком могли підступити до загубленого на берегах Леони поселення й зі сходу. Це було навіть імовірніше, бо ті винахідливі воїни часто вдавалися до таких воєнних хитрощів.
Вирушати навмання, маючи лише одну можливість із тридцяти двох, здавалося просто нерозумним. Пропозиції поділитися на кілька груп і шукати в різних напрямках не підтримав майже ніхто, та й сам майор рішуче відхилив її. Убивць могло бути й з тисячу, а переслідувачів — удесятеро менше: півсотні драгунів з гарнізону форту й десь стільки ж вершників з місцевого населення. Загін мав триматися разом, бо окремі групи індіанці могли відрізати від інших і нищити поодинці.
Цей доказ визнали переконливим. Навіть нещасний батько і начебто не менш уражений горем двоюрідний брат пристали на думку обачнішої більшості, підтриману авторитетом коменданта форту.
Отож ухвалили вирушити одним загоном.
Але в якому напрямі? Про це й далі точилися суперечки.
Розсудливий піхотний капітан привернув до себе загальну увагу, запропонувавши з'ясувати, куди міг поїхати юнак, якого вважали вбитим. Хто бачив Генрі Поиндекстера останній?
Передусім узялися розпитувати його батька та двоюрідного брата. [211]
Плантатор востаннє бачив сина в їдальні за вечерею і гадав, що той одразу ж пішов спати. і
Колхаунова відповідь була не така однозначна й мало кого задовольнила. Він розмовляв з двоюрідним братом пізніше, тоді побажав йому на добраніч, і в нього склалося враження, що той мав іти до своєї спальні. j
Чому ж Колхаун приховував те, що сталося насправді? Чому не розповів про сцену в саду, свідком якої він
був? п
Чи не боявся він розкрити перед людьми свою принизливу роль у всій тій історії? —'і
Та хоч би що його спонукало, а правду він приховав, і відповідь його здалася багатьом нещирою. і
Нещирість відставного капітана видалася б їм ще очевиднішою, якби вони мали причини його підозрювати або принаймні довший час на те, щоб обміркувати його відповідь. Та несподівано світло сяйнуло з того боку, звідки його ніхто не чекав. Власник готелю "Напоготові", який прийшов на ту раду без запрошення, проштовхався наперед і заявив, що хоче повідомити про дещо важливе, а власне, про те, чого вони марно дошукуються: коли Генрі Пойндекстера бачили востаннє й в якому напрямі він поїхав.
Свідчення Обердоффера, викладені наполовину по-англійському, наполовину по-німецькому, зводилися ось до чого.
Моріс-мустангер, що після своєї дуелі з капітаном Колхауном мешкав у його готелі, того вечора дуже пізно кудись поїхав — як, до речі, і в попередні кілька вечорів. До готелю він повернувся аж десь після півночі й, побачивши, що там ще відчинено — в барі сам* пиячила компанія багатих гультяїв,— зробив те, ще давно мав би зробити: зажадав рахунок і, на превели кий подив старого Доффера, розплатився за все де останнього цента.
Де він узяв ті гроші й чому так поспіхом залишиї готель, знав, за словами Обердоффера, хіба що "готт" (57)_ А сам власник готелю знав тільки те, що мустангеі поїхав, забравши з собою весь свій "мотльох",— яї звичайно робив, вирушаючи в прерію ловити дикиї коней. Через те німець гадав, що він і тепер подався ні оті свої лови.
(57) Бог (нім.).
[212]
Та яким чином усе оте стосувалося справи, що її обговорювала рада? А таки неабияким, хоча й з'ясувалося це тільки наприкінці розповіді, коли свідок виклав істотніші відомості.
Хвилин за двадцять після того, як мустангер поїхав, у двері готелю постукав "Генріх Пойндекс;тер" і запитав про містера Моріса Джеральда, а коли йому сказали, що той недавно поїхав, і пояснили, куди він міг податися, "мольодий дшентльмен" швидко поскакав туди ж, наче мав намір його наздогнати.
То було все, що знав і міг розповісти містер Обер-
доффер. . ...
Хоч у його свідченнях були деякі незрозумілі деталі, проте загалом вони давали загонові ключ до пошуків, указуючи, в якому напрямі слід вирушати. Якщо Генрі Пойндекстер поїхав з Морісом-мустангером чи слідом за ним, його треба було шукати на тій дорозі, якою мав їхати ловець диких коней.
Чи знав хтось, де мустангерова оселя?
Ніхто не міг назвати певного місця, хоч декотрі гадали, що вона має бути десь у верхів'ях річки Нуесес, на її притоці Аламо.
Отож і ухвалили їхати шукати зниклого юнака або його тіло на береги Аламо, де могло знайтись і тіло мустангера,— і тоді довелося б мститися кривавим дикунам не за одного вбитого, а за двох.
Розділ XXXIX КАЛЮЖА КРОВІ
Хоч загін був досить великий — куди більший за ті, що їх звичайно збирають прикордонні жителі, вирушаючи на пошуки сусіда, який заблудився в прерії,— проте посувався дуже обережно.
На те була причина. Команчі стали на стежку війни.
Вперед послали розвідників і слідопитів — шукати и витлумачувати сліди, або ж "знаки". Та, проїхавши прерією майже десять миль на захід від Леони, ніяких слідів вони не знайшли. Дерен був сухий і твердий, і на ньому міг би залишити відбитки копит тільки кінь, що скакав чвалом. Таких відбитків там не було.
<*а десять миль від форту рівнину перетинає широка смуга лісових заростей, що тягнеться ген на північний [2]13] захід і на південний схід. То справжнісінькі техаські джунглі, густо переплетені ліанами і майже непрохідні для людей і коней.