Поки відставний капітан одужував, між ним і чоловіком, що мав стати знаряддям його помсти, відбулося ще кілька розмов, і, певно, вони мали досить часу, щоб дійти згоди й усе обговорити.
Дійшли вони згоди чи ні і які були їхні диявольські задуми — про те знали тільки вони самі. А люди навколо помітили одне — що відставний капітан Кассій Колхаун і Мігель Діас, відомий на прізвисько Койот, начебто дуже заприятелювали між собою,— і майже всі дивувалися з тієї взаємної прихильності, яка не обіцяла нічого доброго.
Розділ XXIV НА АСОТЕЇ
На техаських плантаціях лежнів немає. День там починається зі сходом сонця, і дзвін, гонг чи пастушачий ріжок, скликаючи темношкірих трударів до праці, водночас піднімає з м'яких ліжок і їхніх господарів.
Так було заведено в Каса-дель-Корво за попереднього власника, так лишилось і тепер. Щоправда, сім'я американського плантатора зберегла цей звичай не з поваги до традицій, а з вимог самої природи. В цьому краю майже вічної весни просто шкода гаяти в ліжку чудові вранішні години. Для відпочинку, або ж сієсти, тут призначено післяполудневий час, коли все у природі никне під яскравим, усміхненим сонцем, неначе переситившись його надто щедрими дарами.
Та на світанку все живе знов радо вітає перші сонячні промені. Тропічні птахи розпушують своє барвисте пір'я, квіти розгортають зарошені пелюстки, підставляючи їх під палкі цілунки сонця. Уся природа знову славить це сліпуче божество.
Чарівна, мов барвиста пташка серед зеленого листя, прекрасна, мов квітка прерії, була й та, що цієї вранішньої години з'явилася на асотеї Каса-дель-Корво. Сама вранішня зоря, яка щойно встала зі свого рожевого ложа, не зрівнялася б свіжістю з молодою креолкою, що стояла, звернувши погляд до небокраю, з-за якого поволі випливала гаряча золота куля техаського сонця. [154]
Вона стояла біля самого краю асотеї, і рука її лежала на кам'яному парапеті, ще вологому від нічної роси. Перед її очима був сад, обведений блискучою дугою річки, далі — високий крутосхил протилежного берега, а ген за ним — широка, неозора прерія.
Чи дивилась вона на той краєвид, яким не можна було не замилуватися? Ні.
Дівчина не помічала навіть сходу сонця, хоч здавалося, ніби вона, мов ревна язичниця, вишила помолитися йому.
Чи слухала вона дзвінкі співи пташок, що линули з саду та навколишніх гаїв?
Ні, вона не чула й не бачила нічого довкола. Стояла й дивилася перед себе невидющим поглядом, а думки її блукали десь далеко.
Серед ясного блакитного неба не було й хмаринки — а на її чолі лежала темна тінь. Навколо весело щебетали пташки — а в її очах застиг смуток.
Вона стояла сама. Нікому було помітити її сумний настрій, нікому спитати, чого вона сумує.
Причину виказали кілька пошепки мовлених слів, що ніби несамохіть злетіли з її уст:
— А може, він тяжко поранений?.. Може, навіть смертельно?..
За кого ж вона так тривожилась? Чи не за того пораненого, що лежав у кімнаті внизу, зовсім близько від неї,— за свого двоюрідного брата Кассія Колхауна?
Навряд чи це було так. Ще напередодні лікар сказав, що небезпека минула і поранений незабаром одужає. Та й кожен, хто почув би далі її сумний монолог, дуже скоро допевнився б, що вона має на думці когось іншого.
— А я не можу навіть послати когось до нього. Не можу довідатись, як його здоров'я. Я не довіряю нікому з наших людей. А що, як він лежить хтозна-де, занедбаний, без догляду? Якби ж я могла послати йому хоч записку, хоч що-небудь, але так, щоб ніхто не знав. І де ж це подівся Зеб Стамп?..
І, наче якийсь інстинкт підказував їй,— що Зеб Стамп ось-ось може над'їхати, Луїза звернула погляд на рівнину за річкою, де проходила дорога, що сполучала форт Індж з плантаціями на пониззі Леони. Та дорога тяглася через прерію віддалік від річки й наближалась до неї тільки в одному місці — там, де річище круто вигиналося, врізаючись у крутий берег. У напрямі фор— [155] ту дорогу було видно десь на півмилі, і там її перетинала стежка, що вела через брід до гасіенди. З другого ; боку — вниз по річці — відкрита прерія тяглася приблизно на таку саму відстань, а далі починалися зарості і вже годі було щось побачити.
Дівчина видивлялася на дорогу в напрямі форту. Зеб Стамп мав би з'явитися звідти. Але там не видно було ні його, ні взагалі душі живої.
Засмучуватись Луїзі ніби й не було чого. Адже Зеб не обіцяв їй приїхати. І дивилася вона туди тільки з якоїсь несвідомої спонуки.
Та трохи згодом уже щось інше змусило її повернутись і пильно озирнути рівнину з другого боку.
Якщо вона сподівалася побачити там когось, то цього разу її сподівання справдились. Там, де дорога виходила із заростей, між деревами з'явився якийсь вершник. Спершу дівчині здалося, що то чоловік, одягнений начебто на арабський лад, але, придивившись пильніше, вона з певністю розпізнала у вершнику жінку, хоч та й сиділа в сідлі по-чоловічому. Обличчя вершниці запинав прозорий шарф, і його майже не було видно, та все ж Луїза розгледіла гарний овал смаглявого обличчя, рум'янці на щоках і променисті, наче зорі, очі.
Ні довгий шарф вершниці, що вільно спадав додолу, ні її незвичайна поза в сідлі не могли приховати від Луїзи того, що й постать у неї не менш гарна, ніж обличчя.
Кроків за десять позад вершниці їхав чоловік на мулі. З його одягу і з того, на якій віддалі він тримався, неважко було здогадатися, що то всього лише слуга.
— Цікаво, що це за жінка? — тихо мовила Луїза Пойндекстер і швидким рухом піднесла до очей лорнет, щоб краще роздивитись дивну вершницю.— Хто вона така? — повторила замислено і, опустивши лорнет, дивилася далі вже простим оком.— Звичайно, мексиканка, а чоловік на мулі — її слуга. Певно, якась знатна сеньйора. А я думала, що всі вони виїхали на той бік Ріо-Гранде, до Мексики. В руках у слуги кошик. Цікаво, що там може бути? І чого вони їдуть до форту... чи то до селища? Уже втрете на цьому тижні я бачу, як вона тут проїжджає. Мабуть, звідкись із плантацій на пониззі. І що за чудернацький спосіб їздити верхи! Боже ти мій! А втім, кажуть, що всі мексиканки так їздять. Що, якби й мені спробувати? Звичайно, цей [156] спосіб куди зручніший, але в Штатах напевне сказали б, що він не для жінок. Уявляю собі, який крик зчинили б наші пуританські матусі! Ха-ха-ха!..