Ті образи й звуки видалися нещасному страдникові скоріше примарними, ніж справжніми, і це була остання думка, що майнула в його пам'яті того дня. Його розум не витримав страшного цілоденного напруження. Моріс намагався задушити свого вірного пса, коли той підплив і почав лащитися до нього; потім щосили відбивався від дужих рук друга, що підняли його з води й винесли на берег.
Геть знеможений страхітливою дійсністю, він уже не тямив, що діється навколо, і поринув у ще страхітливіше гарячкове маячіння.
Розділ LIV ПАЛАНКІН ПО ТЕХАСЬКИ
Дружні руки, що підхопили Моріса Джеральда, то були руки Зеба Стампа.
Прочитавши його записку, старий мисливець, не гаючись, рушив туди, куди вказав мустангер. Він нагодився саме в ту мить, коли ягуар відштовхнувся, щоб стрибнути. На щастя, Зеб був уже на такій відстані, що зміг побачити все те й поцілити хижака з рушниці.
Проте куля не спинила стрибка лютого звіра — останнього стрибка в його житті,— хоча й влучила в самісіньке сердце. Та це з'ясувалося трохи згодом, а в ту хвилину було не до роздумів.
Кинувшись і собі у воду, аби пересвідчитися, що його постріл був смертельний, мисливець сам зазнав нападу. [304]
Та вчепились у нього не ягуарові пазури, а руки людини, яку він тільки-но від тих пазурів урятував.
Зебові пощастило, що при мустангері не було ножа, але й так той навісний мало не задушив його. І тільки відкинувши геть рушницю й напруживши всі сили, мисливець спромігся оборонитись від його несподіваного нападу.
Почалася борьба, яка скінчилась тим, що Зеб обхопив молодого ірландця своїми дужими ручиськами й виніс на берег.
Та й це ще був не кінець. Як тільки Зеб розтулив свої обійми, мустангер підхопився і прудко, так наче йому й не заважала скалічена нога, побіг до пеканового дерева.
Мисливець угадав його намір. З височини свого вели-тенського зросту він уже побачив закривавлений ніж, що лежав на плащі. Ото по нього й шаснув мустангер!
Зеб кинувся навздогін і, знову схопивши знавіснілого молодика в свої ведмежі обійми, відтяг його від дерева.
— Сюди, Феліме! — гукнув він.— Мерщій сховай того ножа. В хлопчини потьмарився розум. Він увесь аж пашить. Це гарячка.
Фелім умить прибіг і, здершись на дерево, забрав ножа.
Але боротьба ще не скінчилася. Хворий знову напав на свого рятівника. Він голосно кричав, погрожував і знай поводив очима, що палали шаленим вогнем.
Не менш як десять хвилин тривав той відчайдушний двобій.
Нарешті мустангер, геть знесилівши, упав горілиць на траву; по тілу його кілька разів перебіг дрож, з грудей вихопився хрипкий стогін, і він затих, так наче в ньому згасла остання іскра життя.
Гадаючи, що його господар помер, Фелім заходився жалібно голосити над ним по-ірландському.
— Ану замовкни, бісів дурню! — гримнув на нього Зеб.— А то він ще й справді пуститься духу від твого виття. Він такий мертвий, як і ти. Зомлів, ото й тільки. Судячи з того, як він мене гамселив, нічого страшного йому не подіялось. Атож,— провадив він далі, нахилившись і побіжно оглянувши хворого,— ніяких ран я не бачу. Коліно таки добре розпухло, але нога не зламана, бо він не міг би на неї ступити. А подряпини — то пусте. От тільки звідки вони взялися? Ягуар тут ні до чого. Схоже більше на пазури звичайнісінького [305] кота... А-а, он воно що! Тут була бійка ще до того, як з'явилася ця плямиста звірюка. На хлопчину накинулися койоти! Хто б подумав, що тим підлим боягузам стане духу напасти на людину! А от же нападають, бісові душі, коли трапиться такий безпорадний каліка, як оце він тепер.
Усе те старий мисливець промовляв сам до себе. Фелім, невимовно щасливий з того, що "панич" живий і його життю нічого не загрожує, враз забув про свої жалі й відчув такий буйний захват, що аж пустився в танець, голосно щось вигукуючи й ляскаючи пальцями.
Його запал передався й собаці, і тепер уже обоє витанцьовували щось на зразок веселої ірландської джиги.
Зеб не звертав уваги на ті бурхливі веселощі: він знову схилився над непритомним мустангером, оглядаючи його.
Пересвідчившись, що небезпечних ран ніде немає, він випростався й придивився до речей, розкиданих довкола. Йому вже давно впала в око панама, що й досі була на голові в мустангера, і ще тоді, як він побачив її вперше, у нього сяйнула дивна думка.
Капелюхи з гайякільської трави, що їх неправильно називають панамами, на півдні не дивина — їх можна побачити і в Техасі, і скрізь. Але Зеб знав, що молодий ірландець звичайно носив мексиканське сомбреро — зовсім інакший головий убір. Проте він міг чомусь і відступити від свого звичаю.
А все ж таки, й далі роздивляючись той капелюх, Зеб не міг позбутися думки, що вже бачив його — саме його — на голові в когось іншого. Та зовсім не підозра, що теперішній власник капелюха здобув його якимось нечесним чином, спонукала старого мисливця нахилитись і зняти панаму з голови мустангера. Просто він сподівався знайти розгадку таємниці чи, краще сказати, цілої низки таємниць, якими марно сушив собі голову.
Зазирнувши всередину капелюха, Зеб побачив двоє прізвищ: новоорлеанського капелюшника, чия марка була приклеєна до наголовка зісподу, і друге, написане рукою й добре йому знайоме,-"Генрі П о й н-д екс тер".
Тепер настала черга оглянути плащ. На ньому також [306] були прикмети, які свідчили, що він належав тому ж таки власникові.
— З біса цікаво! — пробурмотів мисливець, утупивши очі в землю й глибоко замислившись.— Капелюхи, голови й усе інше. Капелюхи не на тих головах, голови не на тих місцях. Побий мене грім, щось воно тут не так! Якби мені не боліло так під лівим оком, де стукнув цей вояк, я б міг подумати, що й моя власна довбешка вже не в мене на в'язах!.. Він, звісно, не годен нічого пояснити,— додав Зеб, позирнувши на Моріса,— принаймні поки з нього не вийде гарячка. А коли воно буде, то й сам біс не знає.— Він з хвилину помовчав, про щось міркуючи.— Ну що ж, тут нам лишатися нема чого. Треба доправити його до хатини. Він написав на тій картці, що не може й кроку ступити. Це тільки гарячка додала йому трохи сили. А нога онде розпухла ще дужче. Нічого не вдієш, доведеться нести.— Старий мисливець знов замислився, немовби прикидаючи подумки, як це зробити.— Від цього бевзя годі сподіватися якоїсь ради,— провадив він, поглянувши на Феліма, який теревенив щось до Тари.— В того безсловесного пса більше глузду, ніж у нього. Ну, та нехай. Як дійдеться до діла, я таки завдам йому роботи, аж-аж. Ото тільки що б його придумати? Мабуть, треба зробити ноші. На це нам знадобляться дві жердини і плащ... або ж ковдра, яку приніс Фелім. Атож! Ноші — ось що нам потрібно.