Напасники пускають коня, сахаються назад, і в усіх разом вихоплюється відчайдушний крик. То крик дикого жаху.
Ту ж мить їх наче вітром змітає з-під кипариса, і вони стрімголов мчать до заростей, де залишили своїх коней.
Мов знавіснілі, вони злітають у сідла і, чимдуж поганяючи коней, скачуть геть.
Вони побачили те, що вже сповнило жахом і інші серця, куди хоробріші за їхні,— побачили вершника без голови! [248]
Розділ XLV ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД
А чи не була то примара? Хіба ж могло воно бути живою людиною?
Ось які запитання снувалися і в Койота, і в його нажаханих спільників. Про те саме запитував себе трохи раніш і переполоханий Фелім О'Нійл. Та після того, як він кілька разів ревно припав до обплетеного лозою бутля, в голові у нього так потьмарилось, що бідолаха на якийсь час позбувся свого жаху.
Такі самі думки опосідали й інших людей, що бачили вершника без голови,— оту сотню чоловік, які на чолі з майором вирушили слідами кривавого злочину. Перед ними та загадкова проява постала раніше і в іншому місці — миль за п'ять на схід від хатини мус-тангера.
Стоячи лицем до заходу, так що сонячне' проміння світило їм просто в очі, вони бачили тільки обриси вершника й не могли розглядіти нічого такого, що навело б їх на думку про Моріса Джеральда.
Фелім же, навпаки, стояв до сонця спиною й дивився на схід, отож і побачив цілком досить, щоб упізнати у вершнику коли й не напевне свого господаря, то, безперечно, його подобу.
Такого ж висновку дійшли і четверо мексиканців, що знали мустангера на око, а вершника без голови побачили, в яскравому місячному світлі: на них те видиво нагнало не менше жаху, ніж на Феліма.
Вершники з пошукового загону хоча й не були так нажахані тим дивовижним явищем, але теж не знали, як його пояснити. Аж поки вершник без голови не зник з очей, ніхто не спробував висловити бодай якогось здогаду, коли не брати до уваги отого грубого жарту одного з прикордонних старожилів.
— Що ви на це скажете, панове? — спитав майор, звертаючись до людей навколо себе.— Мушу визнати, я просто не збагну, що воно таке.
— Може, це якась витівка індіанців? — озвався хтось.— Так ніби принада, щоб заманити нас у пастку?
— Коли так, то принада нікудишня,— зауважив ще один.— Не знаю, як хто, а я б на неї нізащо не спокусився. [249]
— Не думаю, що до цього причетні індіанці,— сказав майор.— Та, власне, й не знаю, що думати. А що скажете ви, Спенглере?
Слідопит мовчки похитав головою, здавалося, так само спантеличений.
— Чи припускаєте ви, що то перевдягнений індіанець? — не вгавав майор.
— Я знаю не більше за вас, майоре,— відказав той.— Напевне, щось воно таке, бо що б іще могло бути? Або то людина, або лялька.
— О, мабуть, таки лялька! — озвалося враз кілька чоловік з видимою полегкістю: таке пояснення їм цілком припало до душі.
— Хоч би що воно було — людина, лялька чи сам диявол,— мовив той самий прикордонний старожил,— я не знаю, чого б нам боятися піти його слідом. От тільки чи лишає воно по собі слід?
— Коли так,— сказав Спенглер,— то ми його побачимо. Слід, яким ми йдемо, тягнеться якраз у тому напрямі, принаймні скільки видно звідси. Будемо рушати, майоре?
— Авжеж. Така дрібниця не може відвернути нас
від нашого діла. Вперед!
Вершники поїхали далі, хоча й не всі з однаковою охотою. Були серед них і такі, що, коли б їхня воля, залюбки повернули б назад. До них належав і Колха-ун, що, тільки-но побачивши ту химерну прояву, виказав такий страх, якого не відбилося на жодному іншому обличчі. Очі його враз неначе оскляніли, губи побіліли, нижйя щелепа одвисла, і він насилу стримувався, щоб не цокотіти зубами.
Коли б не загальне замішання, його стан напевне впав би в око іншим. Та всі дивилися тільки на таємниче видиво, а коли воно кінець кінцем зникло з очей і загін рушив далі, відставний капітан затримався й тихо поїхав серед задніх, не привертаючи нічиєї
уваги.
Слідопит здогадався правильно: те місце, де з хвилину стояв вершник без голови, було якраз на шляху загону. Та, діставшись до нього, вони не побачили там ніяких слідів, наче то справді була примара!
А втім, пояснювалось це зовсім просто. На тому місці, де кінь з таємничим вершником повернув назад, і на кілька миль далі рівнину вкривав щільний шар білої ріні. Мисливці називали те пустище "крейдяною [250] прерією". Подекуди камінці були зсунуті з місця й побиті, певно, підковами коня. Але ті ледь помітні . знаки розрізнило б лише око досвідченого слідопита.
Не стало видно й сліду, що ним загін ішов перед тим,— відбитків копит підкованого мустанга: рівниною нещодавно пробіг дикий табун, і розглядіти поодинокі відбитки було зовсім неможливо.
Вони могли б поїхати далі в той бік, куди поскакав вершник без голови. Дорогу їм показувало б сонце, а потім і вечірня зоря. Але їм був потрібен інший вершник — той, що їхав на підкованому мустангу,— і півгодини до смерку вони марно шукали його сліду, що загубився на білій рівнині.
Коли сонце сховалося за обрієм, Спенглер визнав, що слід утрачено остаточно. Загонові лишалося тільки повернутися до заростей і стати табором у підліску. Вирішили там заночувати, а рано-вранці знов шукати того сліду.
Та це їм не вдалося, принаймні в призначений час. Несподівана обставина змусила відкласти пошуки на-довше.
Тільки-но загін отаборився на ніч, як прискакав кур'єр з адресованою майорові депешею від командувача гарнізонів округи, чий штаб був у Сан-Антоніо-де-Бехарі. Депешу привезли до форту Індж, а вже звідти приставили майорові.
Прочитавши її, майор одразу ж дав наказ сідлати коней, і не встигли їхні боки обсохнути після недавньої їзди, як драгуни знов сиділи в сідлах.
У депеші сповіщалося, що команчі вчинили набіг на поселення поблизу самого Сан-Антоніо, за п'ятдесят миль на схід від Леони. То була вже не просто поголоска. Напасники вбили людей — дорослих і дітей,— підпалили їхні будинки. Майор дістав наказ надіслати до Сан-Антоніо скільки зможе солдатів. Тому так поквапно й знявся з табору драгунський загін.
Цивільні могли б і залишитись, проте дружба і навіть батьківська любов мусять скоритися перед необхідністю. Більшість людей вирушили на пошуки, зовсім не готувавшись,— тільки засідлали коней та почепили на плечі рушниці,— і тепер голод гнав їх по домівках.