Після цього звертання до католицького святого ірландець не менш ревно звернувся до іншого божества — відомого ще за давніх-давен Бахуса.
І там він дістав сподівану допомогу. Не минуло й години, відколи ірландець схилив коліна перед вівтарем того поганського бога, за який йому правив бутель з мононгахільським віскі,— і він звільнився коли й не від гріхів, то від усіх своїх страждань і лежав на підлозі хакале, забувши не тільки про страшне видиво, що так недавно нажахало його до денця душі, а й про саму свою душу.
У хатині Моріса-мустангера не чути ані звуку — навіть годинник не нагадує своїм безугавним цоканням про те, що час спливає в небуття й що землю оповила нова ніч.
Звуки чути надворі, але такі, як завжди. Дзюрчання недалекого струмка, шерех листя на нічному вітерці, дзвінкі співи цикад, самотній крик якогось звіра — звичайні звуки нічного лісу.
Настала північ, але місяць робить її схожою на ранок. Його сріблясте світло заливає землю, пробивається в темні лісові хащі й широкими скісними пасму-гами лягає між деревами. [241]
Серед тієї мінливої гри світла й тіні, видимо уникаючи освітлених місць, їде група вершників.
Хоч їх і небагато — всього четверо,— вигляд у них досить страхітливий. Яскраво розмальовані червоною фарбою оголені тіла, татуйовані обличчя, багряні пера на голові, блиск зброї в руках — усе говорить про дику й грізну силу.
Звідки вони взялися?
На них воєнне вбрання команчів. Про це свідчать і їхні розмальовані тіла, і шкіряні пов'язки на головах із застромленими під них орлиними перами, і голі груди та руки, і грубі штани з оленячої шкіри. То все певні прикмети, за якими можна впізнати цих знедолених господарів країни, що вирушили в розбійницький набіг.
Отже, ці четверо — напевне команчі, а коли так, то вони з'явилися з заходу.
Куди вони їдуть?
На це запитання відповісти ще легше. Вони саме наближаються до хатини, де непробудно спить знайомий нам п'яниця. Цілком очевидно, що саме ця хатина — хакале Моріса-мустангера — і є метою їхнього походу.
А що вони їдуть туди не з дружніми намірами, видно і з їхнього воєнного вбрання, і з того, як вони скрадаються в темряві, а потім на деякій віддалі від хатини злазять з коней і, припнувши їх під деревами, рушають далі пішки.
Вони йдуть обережно, намагаючись не шарудіти опалим листям і по змозі ховаючись у тіні, часто спиняються, видивляються вперед і наслухають, і все те без жодного слова, тільки за мовчазними знаками одного з них — мабуть, ватажка. Судячи з усього, вони хочуть підкрастися до хатини непомітно для тих, хто може бути всередині.
І вони таки досягають свого — принаймні коли дивитися збоку. Вони вже стоять біля самої хатини, і ніщо не свідчить про те, що їх хтось побачив чи почув.
Усередині хатини панує така ж непорушна тиша, як і в їхньому гурті. Звідти не долинає ані звуку, навіть сюрчання цвіркуна.
А проте хатина не порожня. Та, виявляється, можна допитись до того, що втратиш здатність не тільки говорити чи там хропти, а й голосно дихати,— і саме в такому стані тепер той, що спить у хатині. [242]
Четверо команчів підкрадаються до дверей і тихенько розглядають їх.
Двері зачинені, але по боках є шпари. Індіанці притуляють до них вуха й усі разом пильно дослухаються.
Ні хропіння, ні віддиху, анічогісінько!
— Може, він ще не повернувся,— шепоче ватажок команчів чистісінькою іспанською мовою.— Хоча з того, коли він виїхав, йому давно пора бути тут. А може, знов кудись поїхав?.. Стривайте, я згадав: за хатиною має бути повітка для коней. Якщо він удома, його кінь напевне там. Заждіть тут, а я піду подивлюся.
Щоб оглянути ту нехитру стайню, досить і кількох секунд. Коня там немає.
Стільки ж часу йде на те, щоб придивитися до стежки, яка туди веде. Свіжих відбитків копит на ній теж не видно.
Пересвідчившись у цьому, ватажок повертається до своїх супутників, що й досі стоять перед дверима.
— Прокляття! — вигукує він уже голосно.— Його тут немає і сьогодні не було.
— Мабуть, треба зайти в хатину й подивитися,— каже один з індіанських воїнів так само по-іспанському.— Побачимо, як той ірландець тут влаштувався. Шкоди від цього нікому не буде.
— Певно, що ні! — озивається третій індіанець, також добре знайомий з мовою Сервантеса.— А заразом заглянемо і до його комори. Я так зголоднів, що ладен їсти сире м'ясо.
— Клянуся Богом! — додає останній із четвірки тією ж таки милозвучною мовою.— Я чув, що він має і спиртний припас. А коли так...
Та ватажок не дає товаришеві закінчити розпочатої фрази. Згадка про спиртне дає йому потужний поштовх до негайної дії.
Він штурхає ногою оббиті кінською шкурою двері, сподіваючись їх відчинити.
Двері не подаються.
— Прокляття! Замкнено зсередини. Щоб не залізли якісь непрохані гості — леви, тигри, ведмеді... а може, й індіанці. Ха-ха-ха!
Ще один удар ногою в двері, вже дужчий. Двері не відчиняються.
— їх підперто чимось важким, так не відчинити. Та дарма, зараз побачимо, що воно там таке. [243]
З піхов видобуто мачете, і ось уже в кінській шкурі, набитій на легку дерев'яну раму, зяє велика діра. Ватажок застромлює в неї руку й помацки знаходить
перешкоду.
За хвилину пакунки відсунуто, і двері розчиняються.
Індіанці заходять, а поперед них до хатини вливається широкий потік місячного сяйва, освітлюючи їм дорогу й даючи змогу роздивитися навколо.
Посеред хатини просто на підлозі лежить якийсь чоловік.
— Прокляття!
— Він спить?
— Коли не почув нас, то, мабуть, мертвий.
— Та ні,— каже ватажок, нахилившись над лежачим чоловіком:— Просто п'яний, як чіп! Це мустанге-рів слуга. Я колись бачив його. З того, який він зараз гарний, можна напевне сказати, що його господаря немає і давненько не було. Сподіваюся, цей паскудник не вижлуктив увесь припас, щоб дійти до такого блаженного стану... А, осьде бутель! І пахне, мов троянда! Щось там ще хлюпотить, хвала Пресвятій Діві!
Кілька секунд — і рештки рідини в бутлі поділено на чотирьох. Кожному припадає ковтнути по разу, а ватажкові — й ще раз, і, хоч його особливе становище мало б зобов'язувати й до особливої чесності, він не заперечує проти такого несправедливого розподілу. Бутель умить порожніє.