Вікно було прочинене в спальні його двоюрідної сестри Луїзи. Він добре знав те вікно. А сама дівчина вже стояла на сходах, що вели до саду, з видимим наміром зійти туди. У широкій білій сукні, що вільно спадала з плечей, та легенькій хустинці на голові, вона була схожа на німфу ночі, дочку місяця, яку він щедро оповив срібним серпанком.
Колхаун миттю зміркував, що її поява якимось чином пов'язана з тим невідомим, який саме переправлявся через річку.
А хто ж міг бути той чоловік? Та хто ж би ще, як не Моріс-мустангер!
Таємна зустріч! Та ще й наперед умовлена! Щодо цього не було ніякого сумніву, а якби й був, то вмить розвіявся б, коли постать у білій сукні легко ковзнула вниз кам'яними сходами, промайнула по садових доріжках і зникла між дерев, під якими звичайно стояв човен.
Наче прибитий до місця якоюсь невідомою силою, відставний капітан і далі стояв на асотеї,' не в змозі ні вимовити слова, ні навіть ворухнутися. І тільки коли біла сукня зникла з очей і з-за дерев долинули тихі голоси, він отямився й став міркувати, що робити далі.
Він облишив свій намір збудити інших мешканців гасієнди — принаймні на якийсь час. Спершу він сам стане свідком Луїзиної ганьби, а вже тоді... тоді...
В ту хвилину душевного сум'яття Колхаун просто не міг загадувати наперед. Спонукуваний лише сліпою люттю, він квапливо збіг сходами, перейшов увесь будинок і подався до саду.
Він ішов і відчував дивну млість. Ноги під ним тремтіли й підгиналися — і коли він спускався сходами, і коли йшов садом. Тремтіли й тоді, як він стояв, сховавшись за деревом, і спостерігав оту сцену, що роздирала йому душу нестерпним болем.
Він чув клятви закоханих, їхні палкі освідчення, чув про намір мустангера поїхати наступного ранку й незабаром повернутися з якимись таємничими доказами, що мали змінити його життя. З гіркою мукою почув він, як Луїза умовляла мустангера відмовитися від того наміру і як він зрештою переконав її на своє. Потім Колхаун побачив, як вони кинулись одне одному [191] в обійми,— саме тоді його нога нервово шарпнулася на камінцях, і той звук урвав скрекотіння цикад.
Чому ж він не кинувся тоді до них і не поклав край тій нестерпній для нього сцені, чому ударом ножа не звалив суперника до своїх ніг і ніг його коханки? Чому не зробив цього з самого початку, коли тільки-но побачив їхню зустріч і вже не потребував дальших доказів того, що його двоюрідна сестра зганьбила себе?
Колись відставний капітан не був таким стриманим. То що ж усе-таки спинило його? Чи не отой досконалий взірець зброярської майстерності, що виблискував воронованою крицею при боці його суперника,— навіть у світлі місяця можна було впізнати в ньому шестизарядний револьвер Кольта?
Можливо, що так воно й було. В усякому разі, хоч як поривало Колхауна помститися тут-таки, на місці, щось змусило його не тільки побороти спокусу, а й піти звідти в найболіснішу для нього мить — коли ті двоє востаннє злилися в обіймах,— отож, розпалений ще дужче, ніж раніше, він квапливо подався до будинку й полишив закоханих, які так нічого й не підозрювали, закінчувати своє прощання, що, напевне, мало затягтися ще надовго.
Розділ XXXIV ЛИЦАРСЬКІ НАСТАНОВИ
Куди ж подався Кассій Колхаун?
Певна річ, не до спальні. Хіба можна було спати з таким болем у серці!
Ні, він поспішив до кімнати свого двоюрідного брата, Генрі Пойндекстера. Майже побіг покрученими переходами будинку, не спинившись навіть для того, щоб узяти свічку.
Та свічка й не знадобилася б. Ґратчасті віконниці в кімнаті Генрі були відслонені й пропускали досить місячного світла, щоб розгледіти все, що треба. Видно було й стіни кімнати, і її просту обстановку: вмивальник, невеликий столик, кілька стільців та ліжко з прозорою запоною проти москітів.
Юнак лежав на ліжку під запоною і спав тим тихим безтурботним сном, який буває тільки в людей з чистим сумлінням. Його гарна голова спокійно лежала на [192] подушці, й навколо неї безладно розметались буйні лискучі кучері.
Колхаун відхилив запону, і місячне проміння, впавши на обличчя юнака, висвітлило його мужні й благородні риси. Як разюче різнилося це обличчя від того, що схилилося зараз над ним! Хоч обидва вони були вродливі, проте на одному лежала печать ангельської цноти, на другому — нечистої сили.
— Прокинься, Генрі!.. Прокинься!..— уривчасто мовив Колхаун, торсаючи сонного за плече.
— Га? Що?.. А, це ти, кузене Касе... Що сталося? Невже індіанці?..
— Гірше, ніж індіанці, куди гірше! Мерщій вставай і побачиш сам. Швидше, бо буде запізно! Ходімо, подивишся на свою ганьбу, на ганьбу своєї родини! Ну ж бо, швидше, поки ім'я Пойндекстерів не стало посміховищем для всього Техасу!
Після такого заклику нікому б не захотілося спати, і вже й поготів — одному з Пойндекстерів; отож молодший представник цього роду вмить підхопився з ліжка й став посеред кімнати, занімілий з подиву.
— Одягатись нема коли,— збуджено наставляв його Колхаун.— Ні, стривай, штани надягни. А все інше к бісу! Нема в нас часу на такі дрібниці. Швидше, та швидше ж!
Не минуло й хвилини, як молодий плантатор був одягнений у свій звичайний костюм — штани та бавовняну креольську блузу,— і, скорившись волі двоюрідного брата, квапливо йшов за ним садовою доріжкою, хоча й досі не розумів, навіщо той так безцеремонно підняв його з ліжка.
— В чому річ, Касе? — запитав він, побачивши, що Колхаун зупиняється.— Що все це означає?
— Зараз сам побачиш. Стань отут біля мене. Подивись між ті дерева, під якими стоїть човен. Бачиш там що-небудь?
— Щось біле. Схоже на жіночу сукню... Так-так... То жінка!
— Атож, таки жінка. І хто вона, по-твоєму?
— Не можу сказати. А хто?
— А поруч неї ще одна постать, темна...
— То начебто чоловік?.. Еге ж, чоловік.
— А хто він, як ти гадаєш?
— Звідки мені знати, Касе. А ти знаєш?
— Знаю. То Моріс-мустангер! [193]
— А жінка?
— Луїза, твоя сестр а... в його обіймах! Наче вражений кулею в серце, юнак похитнувся,
а тоді кинувся вперед.
— Стривай! — сказав Колхаун, схопивши його за руку.— Ти забув, що в тебе немає зброї. А той негідник, я знаю, озброєний. На, візьми оце і оце...— Він дав двоюрідному братові свій револьвер і ніж.— Я хотів був сам з ним розправитися, ще тоді, одразу ж, але подумав, що краще буде тобі, братові, покарати кривдника твоєї сестри. А тепер іди, хлопче! Тільки пильнуй, щоб не влучити в неї, але йому нізащо не дай утекти. Ніяких слів чи попереджень. Тільки-но вони розступляться, стріляй йому в живіт, а як буде мало шести куль, добий ножем. Я стоятиму поблизу і, коли треба, допоможу тобі. Ну, йди! Підкрадься тихенько і пошли того мерзотника просто в пекло!