Ми не будемо переповідати, про що думала після їхньої зустрічі мексиканська сеньйорита. Скажемо тільки, що думки молодої креолки стали ще похмуріші, ніж перед виїздом на ті оглядини, і всю дорогу до Каса-дель-Корво вона сиділа в сідлі у такій позі, яка краще за всякі слова виказувала її глибоку тугу.
— Гарна! — мовила вона, поминувши свою гадану суперницю на дорозі.— Атож, надто гарна, щоб бути йому просто другом!..
Може, якби Луїза говорила не сама до себе, вона була б скупіша на похвалу.
"Тепер я вже знаю напевне,— провадила вона подум-ки.— Він кохає її! Кохає!.. Ось звідки його холодна байдужість до мене. А я... я втратила розум і кинулася в ці тенета, сподіваючись знайти в них своє щастя. Тепер мені треба вирватися з них! Забути про нього! Ах, легко сказати... А чи зможу я?.. Я більше не бачитимуся з ним. Принаймні це я можу. Після всього, що сталося, він не покажеться в нашій садибі. Ми можемо зустрітись лише випадково, але таких випадків я пильно уникатиму. Ах Морісе Джеральде, підкорювачу диких коней! Ти підкорив собі й людську душу, яка тепер довго страждатиме... може, й довіку!"
Розділ XXVI ЗНОВУ НА АСОТЕЇ
Забути людину, яку ти палко покохав, просто неможливо. Кажуть, рани сердець, що не знайшли взаємності в коханні, добре виліковує час, а ще краще — розлука. Та ні час, ні розлука не можуть погамувати нападів туги за втраченим коханням і заспокоїти серце, в якому назавжди лишилася болісна порожнеча.
Луїзою Пойндекстер заволоділо почуття, яке нелегко було побороти. Хоч воно зажевріло й недавно, але розгорялося бурхливо, долаючи всі перепони. Це почуття вже набрало досить сили, щоб не зважати на такі житейські міркування, як згода батьків чи становище в суспільстві, і [63] сіїинилося б ні перед чим — в усякому разі, оскільки це залежало б від самої дівчини. Щодо першої згаданої перепони, то Луїза була вже повнолітня і, як більшість її співвітчизниць, вважала, що може сама собі дати раду. А щодо другої — то коли, скажіть, справжнє кохання оглядалося на суспільні забобони? Така розважливість суперечить самій його природі. Принаймні в почутті Луїзи Пойндекстер її не було й знаку.
Навряд чи то було перше захоплення в її житті. Але вперше вона зазнала розчарування, і це геть позбавило її душевного спокою, хоч спочатку дівчина й сподівалася, що час притамує її сердечний біль. Вона гадала, що матиме собі двох надійних помічників — свою волю і вроджену життєрадісність. Але минали дні, і вона перестала вірити в їхню силу, бо ні те, ні те не допомогло їй викреслити з пам'яті людину, яка заволоділа всіма її думками.
Часом вона ненавиділа мустангера — чи переконувала себе в цьому,— і в такі хвилини їй здавалося, що вона могла б або сама вбити його, або ж спокійно дивитись, як його вбивають у неї на очах, і пальцем не ворухнути, щоб урятувати його. Але то були тільки хвилини, а між ними траплялися години тверезіших роздумів, коли Луїза усвідомлювала, що в її нещасті не винен ніхто, крім неї самої.
Та не в тому була річ. Навіть якби Моріс Джеральд був її найлютішим ворогом чи ворогом усього людства, самим Люцифером, з яким Луїза колись порівняла його в своїй розбурханій уяві,— то й тоді вона не перестала б кохати його.
І в тому не було нічого неприродного, нічого такого, що суперечило б жіночій вдачі чи людській вдачі взагалі. У свідомості людини розум і почуття — такі ж різні речі, як вода і вогонь. Щоправда, іноді вони мирно вживаються і течуть одним річищем, але частіше йдуть урізнобіч. Іншими словами, ми можемо кохати ту саму людину, яку палко ненавидимо чи навіть зневажаємо.
Ненавидіти чи зневажати Моріса Джеральда молода креолка просто не могла. Вона лише намагалася збайдужіти до нього. Та то була марна спроба, з якої нічого не вийшло. Луїза не мала сили заборонити собі підніматись на асотею і дивитися на дорогу, де вперше [164] побачила свою суперницю. Щодня, мало не щогодини її знов і знов тягло туди. *
Та навіть більше. Незважаючи на своє тверде рішення всіляко уникати зустрічей з тим, хто змусив її так страждати, вона часто сідала на коня й вирушала з дому. Вона гасала прерією, їздила вулицями селища з єдиною надією — побачити його.
Через три дні після свого болісного прозріння вона знов побачила — як і тоді, з асотеї — ту мексиканку з ласо, що їхала дорогою до селища в супроводі того самого слуги з кошиком — цією скринькою Пандори (45), яка принесла Луїзі стільки горя. Аж тремтячи з ревнощів, дівчина дивилася на них і гірко заздрила своїй щасливій суперниці — адже та їхала до нього.
Теперь вона знала про мексиканку трохи більше, але й не так багато — власне, лише як її звуть і хто вона така. То була донья Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос, дочка багатого поміщика з Ріо-Гранде й племінниця власника маєтку на Леоні, за милю від Каса-дель-Кор-во. Серед американських поселенців на Леоні вона мала славу норовливої молодої особи, що майстерно кидала ласо й могла приборкати будь-якого дикого коня, але аж ніяк не власні примхи.
Усе це не тільки не згасило ревнивих підозрінь Луїзи Пойндекстер, а навпаки, ще дужче розпалило їх. Вона сама була волелюбна й незалежна, і їй подобались такі риси в інших. Отож вона вважала, що ті риси мають подобатися всім. А коли так, то навряд чи міг лишитися байдужим до них і молодий ірландець.
Минуло ще кілька днів, але сеньйорита з ласо більше не показувалась.
♦ Мабуть, він уже одужав від своїх ран і більше не потребує постійного догляду",— міркувала молода креолка.
Вона, як уже не раз останніми днями, стояла на асотеї з лорнетом у руках.
Був ранній ранок, невдовзі після сходу сонця,— саме та година, коли на дорозі з'являлася мексиканка. Луїза невідривно дивилась туди, звідки та сеньйорита звичайно виїжджала. Аж раптом, випадково глянувши в інший бік, вона побачила... побачила таке, що викли-
Скринька Пандори — в грецькій міфології вмістилище всіляких бід і нещасть. [165] кало в неї почуття куди більше, ніж подив. Дорогою від селііща верхи на коні їхав Моріс Джеральд!
Хоч він сидів у сідлі трохи напружено і їхав повільним клусом, то був, поза всяким сумнівом, він. Скельця лорнета підтвердили це і виявили ще одну деталь: ліва рука його була в черезплічнику.