— Своїми власними слідами. Атож, дядечку, так воно і є. Як видно, ми виписали повне коло. Погляньте, осьде заднє копито мого коня — з половиною підкови, а он сліди нігерів. Та й місце я впізнав. Ми на тому самому пагорку, з якого рушили після останньої зупинки. Оце не пощастило! Дурно проїхали добрячі дві милі.
Тепер на обличчі Колхауна відбивається не тільки розгубленість — на ньому видно й люту досаду, й сором. Адже це через нього обоз лишився без справжнього провідника. Той чоловік, якого вони найняли в Матагорді, вів їх аж до останньої стоянки, а там, посварившись із зарозумілим відставним капітаном, зажадав розрахунку й повернув назад.
Саме це — та ще недоречна самовпевненість, з якою він узявся вести караван,— і є причиною того, що [14] небіж плантатора відчуває тепер пекучий сором. Почуття провини стає особливо дошкульним, коли під'їжджає карета і прекрасні очі бачать його ганьбу.
Пойндекстер більш ні про що не питає. Вони таки збилися з дороги — це тепер зрозуміло всім. Навіть босоногі негри впізнали сліди своїх великих ніг і збагнули, що йдуть тут уже вдруге.
І знову всі спиняються, і знову білі вершники збуджено обговорюють становище. А становище скрутне — так вважає сам плантатор. їм уже напевне не завершити своєї подорожі до вечора, як він сподівався. Та це ще не найгірше лихо, яке може їх спіткати. Є й інші цілком імовірні загрози. У вигорілій прерії скрізь чигає небезпека. Можливо, їм доведеться перебути тут цілу ніч, не маючи води, щоб напоїти мулів. А може, ще день і ніч — або й довше,— хто ж його знає, скільки це може тривати?
Як же їм знайти дорогу? Сонце вже перейшло зеніт, але ще надто високо в небі, щоб сказати з певністю, куди воно хилитиметься. Тільки десь згодом вони зможуть визначити сторони світу.
Та що це їм дасть? Навіть знаючи, де схід і захід, північ і південь, вони безпорадні — бо втратили напрям.
Колхаун став обережний. Він більше не береться вести обоз. Після такої очевидної і ганебної невдачі йому просто не вистачає духу на нову спробу.
Вони радяться хвилин десять, але марно. Ніхто не може запропонувати якийсь новий план. Ніхто не знає, як вибратися з цієї чорної пустки, що затьмарює не лише сонце та небо, але й обличчя кожної людини, яка в ній опиняється.
Ген у небі з'явилася зграя чорних грифів. Ось вони підлітають ближче, ще ближче. Деякі сідають на землю, інші кружляють над головами заблукалих подорожніх. Чи не віщує поява птахів якогось лиха?
Минає ще з десять тяжких, гнітючих хвилин. І раптом, наче благословенний дар небес, до людей повертається надія. В чому ж річ? Просто до них скаче якийсь вершник!
Оце несподіванка! Хто б міг сподіватися побачити людину серед цього згарища? В усіх очах воднораз спалахнула радість — у цьому вершникові подорожні бачать свого рятівника. [15]
— Він їде сюди, правда ж? — спитав плантатор, не вірячи власним очам.
— Так, батьку, просто до нас,— відповів його син Генрі, зняв капелюха й почав вимахувати ним над головою і гукати, щоб привернути увагу вершника.
Але вершник і сам уже помітив застряглі серед прерії фургони й, пустивши коня чвалом, невдовзі під'їхав так близько, що з ним можна було заговорити. Та він натяг поводи свого коня аж тоді, коли поминув фургони й під'їхав до плантатора і його супутників.
— Мексиканець! — прошепотів Генрі, глянувши на одяг вершника.
— Тим краще,— так само пошепки відказав П6-йндекстер.— Тоді він напевне має знати дорогу.
— Нічого мексиканського в ньому немає, окрім ганчір'я,— пробурмотів Колхаун.— Ось я зараз побачу... Buenos dias, caballero! Esta vosotros Mexicano? (6)
— Ш, ні,— з усмішкою заперечив незнайомець.— Аж ніяк не мексиканець. Коли хочете, я можу говорити з вами по-іспанському, але гадаю, ви краще зрозумієте мене по-англійському. Адже це ваша рідна мова, правда?
Колхаун, подумавши, що зробив якусь помилку чи схибив у вимові, нічого на це не відповів.
— Ми американці, сер,— сказав Пойндекстер: у ньому озвалася зачеплена національна гідність. Потім, неначе побоюючись образити незнайомця, від якого сподівався допомоги, додав: — Атож, сер, усі ми американці, з південних штатів.
— Щоб зрозуміти це, досить поглянути на ваших людей,— мовив вершник, з ледь помітною зневагою подивившись на чорних невільників.— І ще, як я бачу,— додав він,— ви вперше подорожуєте прерією. Ви збилися з дороги?
— Так, сер, і майже втратили надію знайти її, якщо ви не візьмете на себе клопіт допомогти нам.
— Ну який там клопіт! їдучи прерією, я цілком випадково натрапив на ваш слід, зрозумів, що ви заблукали, й одразу ж поскакав сюди, щоб показати вам дорогу.
— Як де люб'язно, сер. Ми будемо вам дуже вдячні. Мене звуть Пойндекстер, Вудлі Пойндекстер, із штату Луїзіана. Я купив садибу на річці Леоні, недалеко від
(6) Добрий день, кабальєро! Ви мексиканець? (Ісп.)
[16]
форту Індж. Ми сподівались дістатися туди ще завидна. Чи можна на це розраховувати?
— Авжеж. Ви будете там до кінця дня, якщо послухаєтесь моєї ради.
З цими словами незнайомець від'їхав трохи вбік і спинився на узвишші, озираючи довколишню місцевість, так ніби хотів визначити напрям, у якому мали їхати подорожні.
Стоячи отак на видноті, вершник і його кінь являли собою прегарну картину, варту того, щоб її описати.
Породистий гнідий кінь,— хоч би й під арабського шейха,— широкогрудий, із стрункими, як стебла тро-стини, ногами, плавно заокругленими крижами й розкішним густим хвостом; а на ньому вершник — молодий, щонайбільш років двадцяти п'яти, досконалої будови, з благородними рисами обличчя, одягнений у мальовниче вбрання мексиканського ранчеро (7)— коротку оксамитову куртку, білі полотняні штани з тасьмою по боках, чоботи із шкіри буйвола з важкими острогами; стан його оперезаний ясно-червоним шовковим шарфом, на голові — глянсуватий чорний капелюх, оздоблений золотим позументом. Уявіть собі отак убраного вершника, що сидить у глибокому мавританському сідлі, зробленому в Мексиці, зі шкіряним чапраком, тисненим старовинними візерунками,— на зразок тих чапраків, які були на конях конкістадорів (8),:— тож уявіть собі такого красеня — і перед вашим внутрішнім зором постане достеменний образ того, на кого дивилися плантатор та його супутники.