У відповідь на таке очевидне перебільшення дівчина дзвінко засміялась і показала на протилежний бік патіо, де з дверей кухні саме вийшла її служниця з тацею в руках, а за нею — Плутон, ще з більшою і важчою тацею. [79]
— Любий ви наш велетню! — з удаваним докором відказала вона.— Нізащо не повірю, ніби у вас пропав апетит. Онде йдуть Плутон і Флорінда. З тим, що вони несуть, вам буде куди веселіше, ніж зі мною. Отож я залишаю вас утішатися всім тим. До побачення, Зебе, до побачення, або, як кажуть тутешні люди, hasta
luego!(34)
Весело промовивши ці слова, Луїза Пойндекстер з безтурботним виглядом перейшла веранду і, тільки коли залишилася сама-одна у своїй кімнаті, дала волю поважнішим думкам, що прохоплювались у вимовлених пошепки, сповнених прихованого змісту словах:
— Це моя доля, я відчуваю... я знаю! Я боюся її, але не маю сили уникнути... Не маю сили, не можу, н є хочу!
Розділ XII ПРИБОРКАННЯ ДИКОЇ ЛОШИЦІ
Чи не найприємніша частина мексиканського будинку — та, де за підлогу править дах, а за стелю небо,— так звана асотея. За гарної погоди — а в цьому сонячному краю вона завжди гарна — асотеї віддають перевагу перед вітальнею, а надто в пообідні години, коли сонце забарвлює в рожевий колір укриті снігом вершини гір Орісаба, Попокатепетль, Толука та "Сестер-близ-нят", коли п'янкі херес і мадера збуджують уяву синів та дочок Андалусії, нащадків конкістадорів, і вони тгіднімаются на дахи своїх осель окинути оком уславлені землі, завойовані їхніми предками.
О цій порь мексиканський кабальєро у прикрашеному вишивкою вбранні хизується своїм пишним виглядом перед якоюсь сеньйоритою, пахкаючи їй в обличчя димом своєї сигари. О цій порі чорноока красуня прихильно слухає палкий шепіт закоханого, чи, може, тільки вдає, ніби слухає, а сама, тамуючи біль серця, крадькома позирає на далеку гасієнду, де живе той, кого вона вірно любить.
Цей приємний звичай — бавити надвечірні години на асотеї — залюбки наслідують і всі ті, кому випало
(34) До побачення! (Ісп.)
[80]
оселитись у мексиканських будинках. Звісна річ, не була винятком і родина луїзіанського плантатора.
От і того вечора, залишивши їдальню, і господарі й гості зібрались не у вітальні, а на даху, і призахідне сонце кидало своє скісне проміння на таке жваве й таке вишукане товариство, яке навряд чи й ступало колись на асотею Каса-дель-Корво. Гості прогулювалися по викладеній різноколірними плитками підлозі, збивалися в окремі купки або стояли біля парапету, звернувши очі на розлогу рівнину,— стільки прекрасних жінок і гожих чоловіків не збиралося тут навіть тоді, коли попередній господар приймав у себе околишніх ідальго (35) щонайблакитнішої крові в усій Коауїлі й Техасі.
Товариство, що з'їхалося привітати Вудлі Пойндек-стера у його новому техаському маєтку, теж могло пишатися своєю родовитістю. То був цвіт довколишніх поселень, і не тільки тих, що розкинулись по берегах Леони, а й більш віддалених. Гості з Гонсалеса, з Кастровілла й навіть із Сан-Антошо — давні знайомі плантатора, що, як і він, переселилися до південно-за-хідного Техасу,— і декотрі з них проїхали верхи більш як сто миль, щоб побувати на його першому великому "прийомі".
Плантатор не пошкодував ні зусиль, ні грошей, щоб надати цьому святу належної пишноти. Блискучі мундири та еполети офіцерів з форту, військовий оркестр того ж таки походження, добірні вина з льохів Каса-дель-Корво, куплені разом з маєтком,— одне слово, таке свято, як новосілля в Пойндекстерів, навряд чи й пам'ятав хто на берегах Леони.
Не менше вразила всіх і господиня дому, прекрасна дочка плантатора, донедавна найперша красуня Луїзіани, чия слава випередила її приїзд до Техасу,— вона походжала між зачарованих її красою гостей з усмішкою королеви й ласкавістю богині.
До неї, мов до яскравої зірки, були звернені десятки очей. Для багатьох дивитися на неї було справжнім щастям, але, мабуть, не менше знайшлося б і таких, кого точили зовсім інші почуття,— адже далеко не всіх тішить така краса.
А чи була щаслива лона сама?
Це запитання може видатися дивним, майже безглуздим. Оточена друзями, залицяльниками — з-поміж них
І д а ті ь г о — іспанський дворянин.
[81]
принаймні один уже мало не молився на неї, а з десяток інших ще тільки чекала така доля,— молодими плантаторами, адвокатами, майбутніми державними діячами, дехто з яких уже здобув собі ім'я на цій дорозі, синами Марса — при зброї і такими, що зовсім недавно були при зброї,— чи ж могла вона не пишатися, не почувати себе безмірно щасливою? Отож таке запитання могла поставити хіба що людина стороння, незнайома із вдачею креолок, а надто із вдачею жінки, про яку йдеться.
Та був серед цього блискучого товариства один чоловік, аж ніяк не сторонній, хто чи не найпильтше стежив за кожним порухом молодої господині й намагався розгадати його значення. Тим чоловіком був Кассій Колхаун.
Куди б вона не пішла, він рушав за нею, але не слідком, не тінню, а віддалік, крадькома переходячи з місця на місце, чи то нагору, чи то вниз, а тоді ставав десь осторонь з удавано неуважливим виглядом, але весь час не спускав з ока двоюрідну сестру,— неначе перевдягнений поліційний агент, що вистежує злочинця.
Хоч як це дивно, він начебто зовсім не зважав на те, що Луїза казала у відповідь на компліменти, якими засипали її залицяльники, домагаючись бодай її усмішки, навіть на такі промовисті й поважні, з якими впадав коло неї молодий драгун Генкок. Усе те він слухав цілком незворушно, як ото слухаєш розмову, що не стосується ні тебе самого, ні твоїх знайомих. І тільки коли всі піднялися на асотею і Касій Колхаун побачив, як Луїза підійшла до парапету й пильно задивилася вдалину, стало очевидно, що він справді стежить за нею, і це не пройшло повз увагу декого з гостей. Ті, що стояли ближче до нього, ще не раз помічали такі його погляди, бо не раз повторювалось і те, що спричиняло їх.
Щокілька хвилин молода господиня Каса-дель-Кор-во підступала до парапету і немовби шукала очима щось на обрії. Чому вона так робила, ніхто не знав. Та ніхто про те й не замислювався, окрім Кассія Колхау-на. Що ж до нього, то він таки мав свої здогади, і ті здогади краяли йому серце. А коли ген на краю прерії у світлі призахідного сонця з'явилися якісь рухливі цятки і ті, хто дивився туди з асотеї, невдовзі розпізнали в них табун коней у супроводі кількох вершників, [82] відставний каштан уже міг сказати майже напевне, хто веде ту кавалькаду.