Розділ X КАСА-ДЕЛЬ-КОРВО
Маєток, або ж гасієнда, Каса-дель-Корво простягся вподовж лісистої долини Леони більш як на три милі і вдвічі далі сягав на південь у прерію.
"Дядько Сем"-образний вислів, що означає Сполучені Штати Америки. [67]
Сам будинок, що його звичайно, хоча й неправильно, також називали гасіендою, стояв на віддалі гарматного пострілу від форту Індж, і звідти було трохи видно білі стіни — решту будинку заступали високі дерева, що росли по берегах річки.
Місце для гасієнди було обрано не зовсім звичайне, що,безперечно, випливало з міркувань оборони: будинок закладали в ті часи, коли поселенцям ще загрожували набіги індіанців; а втім, ця небезпека не минула й тепер.
Річка виписує тут закрут у формі підкови — таку собі дугу на три чверті кола, а гасіенду споруджено на прямій, що з'єднує її кінці, а краще сказати — на прилеглій до неї площі всередині дуги. Звідти й назва: "Каса-дель-Корво", або ж "Будинок на закруті".
Чільна стіна будинку дивиться на прерію, що розляглась аж ген до обрію, утворивши перед будинком такий розкішний луг, що проти нього будь-який королівський парк видасться тісною загородою.
Архітектурний стиль Каса-дель-Корво, так само як і інших великих поміщицьких будинків у Мексиці, найкраще б назвати мавритансько-мексиканським: це одноповерхові будівлі з пласким дахом — а с о т є є ю,— обнесеним з усіх боків парапетом; на вимощеному плитами внутрішньому подвір'ї, що зветься паті о,— фонтан і кам'яні сходи на дах; у чільній стіні — масивні дерев'яні ворота головного входу, а обабіч них — по два чи три віконця з міцними залізними ґратами. Оце, в загальних рисах, опис мексиканської гасієнди, і Каса-дель-Корво мало чим різнилася від цього зразка, поширеного майже на всьому величезному терені Іспанської Америки (27).
Такий-от будинок із садибою прикрашав новопридбані володіння плантатора з Луїзіани.
Поки що будинок не зазнав ніяких змін ні зовні, ні всередині — коли не брати до уваги його мешканців. У дворі та внутрішніх приміщеннях, де колись можна було побачити лише людей, вигляд яких незаперечно свідчив про їхнє іспанське походження, тепер впадали в око обличчя наполовину англосаксонського, наполовину франко-американського типу, а замість багатої, співучої мови Андалусії чулася різка горлова напівтев-
(27) Так за тих часів називали нинішню Латинську Америку.
[68]
тонська говірка, що її лише вряди-годи перебивала м'якіша французька мова креолів.
Більш помітні переміни сталися поза стінами будинку, де стояли купкою, мов невеличке сільце, криті листям юки хатини-хакале, що колись були оселями пеонів(28) та іншого під'яремного люду. Там, де серед прерії, брязкаючи острогами, гордо виступав високий худий вакеро(29) у крислатому чорному капелюсі й картатому серапе, тепер походжає владний наглядач у синій вовняній куртці, раз по раз ляскаючи канчуком; а там, де червоношкірі нащадки ацтеків(30), ледь прикривши тіло овечою шкурою, сумно бродили коло своїх хакале, тепер від рана до темна сокотять веселою новоорлеанською говіркою, співають і танцюють сини та дочки Африки, неначе спростовуючи твердження, що рабство — це лихо.
Чи на краще така переміна в маєтку Каса-дель-Корво?
Був час, коли англійці відповіли б на це одностайним "ні!" — так що ні в кого б не виникло ані найменшого сумніву в їхній щирості.
О людська несталість і лицемірство! Наше так довго плекане співчуття до рабів виявилося чистісінькою облудою. Пішовши на поводу в олігархії(31),— не в родової аристократії нашої країни (вона занадто горда, щоб вдатися до таких ницих підступів), а в олігархії вискочнів-інтриганів, які пролізли до керма влади в усіх галузях життя,— отож, пішовши на поводу в цих запеклих змовників проти прав народу, Англія зрадила свої так гучно проголошені засади й знехтувала довіру, яку відкрито виявили до неї всі нації.
Зовсім інше було на думці в Луїзи Пойндекстер, коли вона сіла в крісло перед великим дзеркалом і звеліла своїй покоївці Флорінді причепурити її до прийому гостей, на яких уже чекали в гасієнді.
Саме того дня було призначено новосілля, і десь за годину вже мали подавати на стіл святковий обід. Цим
(28) Пеони — наймані польові робітники, цілковито залежні від поміщика-ісшшця*
^ Вакеро — пастух (іеп.).
Л[ Ацтеки — індіанці, що в давнину населяли Мексику.
Олігархія (грецьк.— влада небагатьох) — політичне й економічне панування невеликої купки експлуататорів.
[69]
можна б і пояснити трохи збуджений вигляд молодої креолки, особливо помітний Флорінді, але насправді було не так. Покоївка мала свої міркування з приводу того, що не дає спокою її господині, і про це свідчила розмова, яка точилася між ними.
А втім, навряд чи можна назвати це розмовою: скоріше молода пані просто думала вголос, а її повірниця луною відгукувалась на її думки. Луїза змалечку звикла дивитись на свою чорношкіру служницю як на річ, що перед нею можна ні з чим не критися, точнісінько як ото перед стільцями, столом, канапою чи іншими меблями в кімнаті. Різниця була лише в тому, що ця річ мала деякі ознаки живої істоти і вміла відповідати, коли до неї зверталися.
Прийшовши до кімнати, Флорінда хвилин з десять без упину базікала про всяку всячину, тимчасом як її господиня лише зрідка докидала кілька слів.
— Ой, панночко Луї! — казала негритянка, захоплено перепускаючи між пальцями пасма лискучого волосся молодої господині.— Які ж гарні у вас коси! Ну чисто тобі іспанський мох, що звисає з кипариса! Тільки вони у вас іншого кольору і лисніють, мов цукрова полива.
Як уже згадувалося, Луїза Пойндекстер була креолка, тож навряд чи "треба говорити, що волосся вона мала темне й пишне — мов іспанський мох, як простодушно визначила негритянка. Але не чорне, а густого каштанового кольору — такого, як ото буває панцир черепахи або шкура зловленого взимку соболя.
— Ах,— провадила далі Флорінда, розгладжуючи велике пасмо, що відбивало каштановим полиском на її чорній руці,— якби ж то я мала такі чудові коси, а не оцей бісів смушок, що в мене на голові, усі б попадали мені до ніг, усі як є!
— Про що це ти, дівчино? — спитала молода господиня, немовби нараз прокинувшись від мрій.— Що ти сказала? Попадали б до твоїх ніг? Хто?