Аж ось і знайома прогалина. Колхаун в'їжджає на неї і жене вперед ще з півмилі. Далі дорога круто повертає. Там, за поворотом, можна заїхати в хащу й сховатись від переслідувача.
Він знає це місце надто добре. Колись йому там уже не пощастило. Невже не пощастить і тепер?
Колхауна охоплює лихе передчуття, і він ураз втрачає рішучість. Позаду чути тупотіння гнідого коня, який уже мало не наступає йому на п'яти, а потім і голос мустангера: той наказує втікачеві спинитися.
Пізно вже повертати, пізно ховатися в хащі — і Колхаун, скрикнувши, зупиняє коня. В тому скрику бринить розпач і безсила лють, він скидається на зойк загнаного в глухий кут ягуара. Майже воднораз утікач зводить руку. Зблискує спалах, з'являється хмарка диму й лунає виляск револьверного пострілу.
Але куля, продзижчавши в повітрі, летить повз ціль. А з того боку чується ніби свист, як ото від каменя з пращі, і щось мов довга тонка змія, розкручуючись, злітає вгору.
Колхаун не бачить нічого за пороховим димом, а та змія летить просто до нього. І він не встигає ні вистрілити вдруге, ні навіть ухилитись від зашморгу. Мотузка обвиває йому плечі, і він чує страшний поклик: "Здавайся, вбивце!" — а тоді бачить, як гнідий кінь повертає назад, і наступної миті його самого немовби зіштовхують з високого помосту.
Потім Колхаун уже більш нічого не чує, не бачить і не відчуває. Його викинуто з сідла, і, забившись об землю, він лежить долі непритомний. [520]
Розділ XCVIII ЩЕ ЖИВИЙ
Убивця лежить крижем на землі. Руки його стягнуті зашморгом ласо. Скидається на те, що він мертвий.
Але мустангер цьому не вірить. Він гадає, що його бранець просто зомлів — чи, може, тільки прикидається зомлілим,— і для певності лишається в сідлі, не попускаючи ласо. Його гнідий кінь слухняно стоїть як укопаний, але ладен за першим знаком господаря відступити назад чи кинутися вперед.
На постріл злетілося десятків зо два чорних грифів. Вони кружляють у повітрі й, передчуваючи поживу, тягнуть донизу свої голі шиї.
Досить вершникові торкнути коня острогою — і хижаки невдовзі дістануть своє.
— Та й по заслузі було б негідникові,— тихо каже мустангер сам до себе.— Страх навіть подумати, що він учинив! Убив свого двоюрідного брата та ще й відрубав йому голову! І те, й те зробив він, більше нікому, а от навіщо — це може сказати тільки він сам, коли ще живий... Та я маю і свої здогади. Я ж знаю, він кохає ї ї, то, може, брат став йому на заваді? Але як і чому? Ось про це, мабуть, ніхто, крім нього, не знає...
— Отут ви помиляєтесь, хлопче,— раптом озивається чийсь голос, уриваючи мустангерів монолог.— Є ще один, хто може пояснити як і чому, та й на* всі інші ваші запитання відповісти. Це старий Зеб Стамп, і він до ваших послуг. Але зараз не час балакати про ці речі, та й не місце тут для балачок. Нам треба одвезти його назад, під той великий дуб, і там йому відплатиться за все. Та й мерзенна ж почвара! Добре було б протягти його трохи на кінці ласо, він на це заслуговує... Але біс із ним. Не доконче нам мститися за Генрі Пойндекстера. Гадаю, тепер це залюбки зроблять і регулятори".
— Як же нам його везти? Кінь його втік.
— Дуже просто, містере Джеральде. Він лише трішечки зомлів або й просто дурня клеїть. Так чи так, я його швидко розбуркаю. А не зможе йти ногами, то хай їде верхи, моя кобила його довезе. Мені вже остобісіло сідло, а старій худобині, мабуть, остобісів я, та й не' так я, як ота моя гостра острога. Отож почалапаю я назад на своїх, а містер Кас Колхаун може скориста— [521] тися моїм сідлом. А як буде й далі придурюватись і не схоче сидіти сумирно, то прив'яжемо його впоперек, як оленячу тушу... О, начебто заворушився! Дарма, зараз прийде до тями, то й сам залізе на сідло... Гей, чоловіче, вставайте! — провадить Зеб, схопивши бранця за комір і добряче труснувши його.— Вставайте, кажу, і їдьмо з нами! Ви там потрібні. Дехто хоче з вами погомоніти.
— Хто? Де? — питає Колхаун, не одразу опам'ятавшись і здивовано роззираючись довкола.— Кому я потрібен?
— Ну, хоч би й мені, а ще...
— А, це ви, Зебе Стампе! І... і...
— І містер Моріс Джеральд, мустангер. Здається, ви з ним уже зустрічалися? Йому ви теж потрібні. Та там, коло форту, на вас чекає ще чимало всякого люду. Отож спинайтеся на ноги, та й їдьмо.
Колхаун підводиться. Аж тепер він помічає, що руки його міцно стягнуті зашморгом ласо.
— А кінь? — вигукує він, розгублено оглядаючись.— Де мій кінь?
— Та біс його знає, куди він забіг за цей час. Може, дременув додому, на Ріо-Гранде. Ви ж його так ганяли, що, мабуть, йому той ваш обмін боком виліз, і він подайся на рідні пасовиська, щоб трохи звести дух.
Колхаун вражено витріщається на старого мисливця. Обмін? Навіть і про це він знає!
— Ну ж бо,— нетерпляче підганяє його Зеб.— Негоже змушувати суд чекати. Ви готові?
— До чого?
— По-перше, вернутися зі мною та містером Дже-ральдом до форту. А по-друге, і це головне,— стати перед судом.
— Стати перед судом? Мені?
— Атож, вам, містере Касе Колхауне.
— З якої б то речі?
— Як звинуваченому в убивстві Генрі Пойндекстера, вашого двоюрідного брата.
— Це неправда! Підла брехня! А той, хто сміє таке казати...
— Ану цитьте! — владно гримає Зеб.— Побережіть порох! Коли не помиляюсь, скоро він вам ще ой як знадобиться... А тепер їдьмо. Суддя на вас чекає, присяжні чекають, та ще й інші слуги правосуддя — з півсотні "регуляторів". [522]
— Я не поїду,— вперто відказує Колхаун.— Хто ви такий, щоб мною командувати? Ви не маєте права!..
— Он як? Не маю права? — перебиває його старий мисливець.— А оце вн бачите? — запитує він далі, показуючи свою рушницю.— Ось моє право, дане мені самим Богом, і я від нього не відступлюся. Отож годі базікати, я цього не люблю. Робіть що вам кажуть, містере Касе Колхауне. Сідайте на оцю мою стару худобину, та й рушаймо тихо-мирно. А спробуєте опиратися, то приторочимо вас до сідла, мов той в'юк. Так чи так, а повернутись вам доведеться, Богом присягаюся!
Колхаун мовчить. Тільки дивиться на Зеба Стампа, на Моріса Джеральда, потім косує оком на револьвер, що віддимає спідню кишеню його сюртука,— другий такий самий він упустив, коли руки йому обхопив зашморг.