Ці двоє вершників, —шо й далі проводять гонитву,— Кассій Колхаун і Зеб Стамп.
На своєму прудконогому сірому мустангу Колхаун має видиму перевагу. До цього додається і його непохитна рішучість довести своє діло до кінця — так наче від того залежить його власне життя.
Старий мисливець так само сповнений рішучості. Замість. їхати, як завжди, поволі, звірившись на свій хист слідопита, цього разу він вочевидь постановив собі не спускати ока з переднього вершника, неначе мав на це не менш поважні причини.
Незабаром обидва зникають у хащі, і ті поодинокі вершники, які ще тягнуться слідом за ними, гублять їх з поля зору. [488]
Троє вершників женуть крізь хащу. Женуть не навпростець, а прогалинками й звіриними стежками, раз у раз круто повертаючи та обминаючи лісові перешкоди.
Вони мчать уперед крізь зарості й чагарі, безбоязно наражаючись на гострі шпичаки кактусів та колючки акацій. Тріщить, ламаючись, гілля, і сполохані цим наглим вторгненням птахи з криком летять геть.
Зграя чорних грифів, шугнувши вгору з сухої гілляки, ширяє високо над хащею. Інстинкт підказує їм, що така запекла гонитва доконче має завершитися чиєюсь смертю. І широко розплатавши темні крила, хижаки не відстають від вершників.
Передній вершник тепер має перевагу над тими двома, що скачуть позаду: він сам обирає дорогу, а їм лишається тільки гнатися за ним. І хоч він не набагато випередив своїх переслідувачів, вони вже не бачать його за деревами, так само як і один одного. Жоден з трьох вершників уже не бачить двох інших, і тільки грифам згори видно їх усіх.
Заїхавши за дерева, передній вершник дістає ще більшу перевагу. Він може собі чимдуж мчати далі, тоді як переслідувачі мусять стримувати коней, щоб не збитись із сліду. Щоправда, вони ще чують тупотіння копит та хрускіт гілля там, де він скаче, але з того мало користі, і першого переслідувача починає брати розпач. З кожним поворотом вершник без голови начебто все більш віддаляється, і ось уже, нарешті, не чути й тупотіння його коня.
— Ах ти ж клята почвара! — з лютою досадою вигукує Колхаун.— Знову втече! Та воно б і начхати, коли б оце за ним гнався тільки я. Але ж цього разу я не сам. Позад мене той старий диявол. Коли я в'їжджав у зарості, він був менш як за триста ярдів... Невже не можна збити його з дороги? Та ні, він надто добре бачить сліди... А втім, клянуся Богом, таки можи а!..
З цими словами відставний капітан напинає поводи й, повернувши коня боком, оглядається на стежку, якою щойно проїхав. Він роздивляється її так, наче виміркував певний план і тепер шукає підхожого місця. Водчас руки його з гарячковим поспіхом налаштовують карабін. Та весь його вигляд виказує нерішучість, ніби він ще не зважився остаточно. [489]
І зрештою, трохи подумавши, Колхаун змінює свій намір,
— Ні, не можна! — бурмоче він.— За ним їдуть інші. Може, й хтось із них тямить у слідах. Вони ж напевне знайдуть труп. Та й постріл почують. Ні, ні, це не годиться.
Він стоїть ще якусь хвилю, наслухаючи. Ні попереду, ні позаду не чути й звуку, тільки вгорі шурхотять крила грифів. Дивна річ — ті хижі птахи кружляють над ним!
— Еге ж, він уже, мабуть, зовсім близько... От же клятий неталан, що за старим тягнуться й інші! Коли б не вони, була б чудова нагода спекатися цього шпига. Та ще й так просто!
Ні, не так просто, як ви собі гадаєте, Кассію Колхау-не. І якби птахи, що ширяють над вами, вміли говорити, то, може, сказали б вам про це: вони ж бачать, як наближається Зеб Стамп — так, що годі й думати заскочити його зненацька. Тим-то його і не чути.
— Ото було б добре, якби він збився зі сліду! — міркує Колхаун, знов повертаючи коня на стежку.-'Та в кожному разі мені треба слідкувати далі, поки зможу, а то ще, гляди, комусь із тих дурнів таки поведеться. Але ж і я йолоп — згаяв тут стільки часу! Як я тепер не покваплюся, той старий пес наздожене мене, ч і тоді мені не вистрілити, хоч би й випала нагода. Хай йому чорт, це було б найгірше!
І, вдаривши острогами свого сірого мустанга, відставний капітан рушає далі так швидко, як тільки може на звивистій стежці між дерев. Та, проїхавши ярдів двісті, він знову спиняється, і на обличчі його проступає подив і радість: попереду, кроків за двадцять від себе, він бачить вершника без голови!
Той уже не скаче вперед, а стоїть між низьких чагарів, що ледве сягають верхівками його сідла. Голова його коня нахилена: він начебто скубе стручки акації. Принаймні так здається Колхаунові на перший погляд.
Відставний капітан швидко прикладає до плеча карабін, але так само швидко опускає його. Кінь, у якого він намірився був вистрілити, вже не стоїть спокійно і не скубе стручки. Тепер він судомно сіпає головою, майже схованою в кущах.
Колхаун здогадується, що кінь зачепився: поводи, перекинуті через луку сідла, заплутались між гіллям. [490]
— Нарешті попався! Хвалити Бога!
Насилу стримуючи переможний крик, Колхаун мчить туди. Він би й закричав, але боїться, щоб його не почули ті, хто їде позаду.
Ще мить — і він уже поруч вершника без голови, поруч тієї таємничої прояви, яку так довго і вперто переслідував.
Розділ ХСІІ ВИМУШЕНЕ ПОВЕРНЕННЯ
Колхаун хапає коня за вуздечку.
Кінь опирається, але марно. Голову його міцно тримають поводи, що зачепилися за кущ, і він тільки вистрибує задніми ногами по колу.
Вершник на ньому ні на що не зважає і навіть не пробує врятуватися від нападу. Він мовчки й незворушно сидить у сідлі, полишивши коня й далі крутитися навколо куща.
Та кінь опирається не довго і зрештою дає спинити себе. З уст Колхауна злітає радісний вигук. Але його уриває настирлива думка: адже він ще не здійснив свого наміру до кінця.
Що ж то за намір?
Про це знає тільки він сам, і з того, як він сторожко озирається навкруги, можна зрозуміти, що він не хотів би втаємничувати в цю справу нікого.
Пильно роздивившись по навколишній хащі, він ще якусь хвилину наслухає, а тоді береться до діла.
Те, що робить відставний капітан, збоку видалося б досить дивним. Він витягає з піхов мисливський ніж, відгортає край серапе над грудьми вершника без голови й нахиляється до нього, так ніби хоче встромити гостре лезо просто йому в серце.