Потім Колхаун з рік воював у Мексиці й дістав капітанський чин, а після воєнних перемог повернувся на батьківщину з рішучим наміром здобути перемогу і в коханні — завоювати серце своєї кузини-креолки.
Відтоді він майже постійно жив у дядьковому домі. Хоч Луїза й не виявляла до нього особливої прихильності, він став бажаним гостем її батька, бо мав надійний засіб привернути його до себе.
Колись дуже багатий, плантатор на той час опинився у великій скруті. Бездумне марнотратство призвело до того, що він заліз у борги. Небіж його, навпаки, був бідний, а потім, завдяки щасливому випадкові, раптом розбагатів. Отож не дивно, що між ними виникли ділові стосунки.
У своїй рідній Луїзіані, серед давніх сусідів, Вудлі Пойндекстер завжди був шанованою людиною, і ніхто й не подумав би, що він підпав під владу небожа. Та й сам Колхаун зважав на це і не давав волі своїй звичній зухвалій бундючності. Тільки після переїзду до Техасу їхні взаємини почали набирати характерних рис залежності боржника від позикодавця.
Ця залежність ставала дедалі очевиднішою відтоді, як Колхаун кілька разів дістав від Луїзи рішучого одкоша. Тепер плантатор мав кращу нагоду пізнати [456] справжню вдачу свого небожа, і з кожним днем їхнього життя в Каса-дель-Корво його думка про Колхауна змінювалася на гірше. Аж ніяк не прикрасила відставного капітана в дядькових очах і його сварка з мустан-гером та дуель, якою вона скінчилася, хоч плантатор як родич мусив стояти за нього. Були в Пойндекстера й інші причини змінити своє ставлення до небожа й не хотіти цього шлюбу, попри всю його вигоду.
Та, на жаль, чимало було й такого, що, може, й не робило пропозицію Колхауна приємнішою, але, в кожному разі, не дозволяло дядькові рішуче відхилити її. І саме ця нерішучість чи не більшою мірою, ніж батьківське горе, зумовила його відповідь.
— Коли я правильно зрозумів, небоже, ти маєш на думці одруження. Але ж не час говорити про це тепер, коли в домі щойно побувала смерть! Подумати тільки, які розмови підуть у селищі.
— Ви не так мене зрозуміли, дядечку. Я не мав на думці одруження... цебто не тепер. Мені потрібна лише якась запорука... до слушного часу.
— Я не розумію тебе, Касе.
— Зараз зрозумієте, тільки вислухайте мене.
— Кажи.
— То ось що я хотів сказати. Я надумав одружитися. Ви знаєте, мені вже скоро тридцять, а в цьому віці чоловікові набридає тинятися по світу. От і мені це з біса набридло, і я не хочу далі жити в самотині. Я хочу, щоб Луїза стала мені дружиною. Поспішати з цим не будемо. Мені потрібна тільки її тверда обіцянка, щоб потім не було ніяких несподіванок чи вагань. Щоб усе було вирішено раз і назавжди. А коли скінчиться цей клопіт, ми ще матимемо час поговорити й про весілля, й про все інше.
Слово "клопіт" та й усе, що сказав Колхаун, прикро вразило слух батька, який оплакував свого вбитого сина. У Вудлі Пойндекстері знов заговорила колишня гордість і запалила його душу обуренням.
Але вже в наступну хвилину воно згасло. З одного боку йому уявилися землі, раби, добробут, становище в суспільстві; з другого — бідність, гірша за смерть.
І все ж таки відповідь плантаторова свідчила, що він ще не здався остаточно.
— Ну що ж, небоже, ти висловився досить ясно. Але я не знаю, чи прихильна до тебе моя дочка. Ти хочеш, [458] щоб вона стала твоєю дружиною. Та чи хоче цього вона? Мені здається, тут ще немає певності.
— Я думаю, дядечку, багато що залежатиме від вас. Ви її батько. Я певен, що ви зможете переконати її.
— Сам я не дуже цього певен. Не така вона людина, щоб її можна було переконати супроти її волі. І ти, Касе, знаєш це не гірше за мене.
— Я знаю тільки одне: я твердо вирішив пристати до берега, як ото кажуть моряки, і хочу, щоб господинею Каса-дель-Корво була Лу, а не котрась інша жінка з цього селища чи, зрештою, з цілого Техасу.
Вудлі Пойндекстер аж здригнувся, почувши ці недобрі слова. Уперше йому сказали отак в обличчя, що н є він уже господар Каса-дель-Корво. І хоч сказано це було не прямо, він добре зрозумів натяк.
І знов перед його внутрішнім зором постало все, що він мав: землі, раби, добробут, становище, а поряд — те, що його чекало: бідність і загальна зневага.
Бідність лякала його, проте не більше, ніж чоловік, що стояв перед ним,— його небіж, який хотів замінити йому сина.
Неможливо збагнути, чому Добро так часто дає здолати себе Злу. Так сталось і цього разу. Добро в душі Пойндекстера відступило перед злом. Він пообіцяв небожеві свою допомогу, хоча й знав, що занапастить цим щастя рідної дочки.
— Лу!
— Що, батьку?
— Я маю до тебе одне прохання.
— Яке, батьку?
— Ти знаєш, що твій двоюрідний брат Кас кохав тебе. Він ладен умерти за тебе. Та йдеться не про те — він хоче з тобою одружитись.
— Але я не хочу одружуватися з н и м. Ні, батьку, краще я помру! Зухвалий негідник! Я розумію, що це означає. І чому він переказує своє освідчення тобою? То можеш сказати йому, що я скоріш подамся в дику прерію і зароблятиму собі на хліб, ловлячи диких коней! Так і скажи!
— Подумай, дочко! Ти, мабуть, не знаєш...
— Що ти боржник мого прекрасного кузена? Я все [459] знаю, любий тату. Але знаю й те, що ти Вудлі Пойн-декстер, а я твоя дочка.
Хоч який був тонкий цей натяк, але справив сподіваний вплив. У душі плантатора спалахнула колишня гордість, і він відказав:
— Луїзо, люба! Як ти схожа на свою матір! А я сумнівався в тобі. Пробач, моя благородна дитино. Забудьмо те, що було. Роби як знаєш. Коли хочеш — відмов йому.
Розділ LXXXV ДОБРИЙ КУЗЕН
Луїза Пойндекстер не забарилася скористатись батьковим дозволом. Не минуло й півгодини, як Колхаун дістав рішучу відмову.
Відставний капітан сватався уже втрете. Щоправда, перші два рази не так прямо, а більше натяками й недомовками.
Третій раз мав бути останнім — про це свідчила Луїзина відповідь. То було коротке "ні", підкріплене таким самим коротким і промовистим "ніколи". Молода креолка сказала це навпростець, без зайвих церемоній і вибачень.
її відмова начебто не здивувала Колхауна. Певно, саме такої відповіді він і чекав. Не виявив він і звичайного за таких обставин смутку чи розпачу. Обличчя його лишалося незворушне й навіть не поблідло. Він стояв перед двоюрідною сестрою, мов ягуар, що завмер перед стрибком на свою жертву. Очі його ніби говорили: "Зараз ти в меня заспіваєш іншої".