— Los Indios! Los Indios!
Той, хто був у Південному Техасі бодай три дні, миттю зрозуміє, що означають ці слова, хоч би яка була його рідна мова. Це — сигнал тривоги, що його ось уже триста років чути на протязі трьох тисяч миль кордону трьома різними мовами — французькою, іспанською і англійською: "Les Indiens! Los Indios! The Indians!" І тільки тугий на вухо чи забарний на розум не одразу збагне і сам той сигнал, і небезпеку, яку він провіщає.
Людям, які чують крик вершниці, стоячи на лужку коло хакале, переклад не потрібен. Вони вже зрозуміли, що жінку переслідують індіанці. Та й нема часу на роздуми, бо до них знов долинає той самий голос:
— Техасці! Люди! Рятуйте! Рятуйте! Індіанці! Вони женуться за мною. Вже наздоганяють...
Вона й далі щось вигукує, але слів уже не чути. Власне, слова й ні до чого: всім і так зрозуміло, що відбувається там нагорі. Майже одразу ж по тому, як вершниця з'являється в прогалині між верхівками дерев, слідом за нею, відстаючи заледве на двадцять ярдів, на край урвища стрілою вихоплюється індіанець на коні. Він жене шаленим чвалом, і силует його чітко вимальовується проти ясного неба. Всі бачать, як він розкручує над головою ласо. Цілковито захоплений тим, щоб кинути напевне, він ніби не чує крику втікачки — адже, гукаючи на допомогу, вона й на мить не стримує коня,— чи, може, гадає, що той крик звернений до нього з останнім відчайдушним благанням про милосердя.
Та якщо він так і подумав, то помилився, бо раптом унизу під кручею лунає різкий виляск рушничного пострілу — але ще за коротку мить перед тим пекучий біль у зап'ястку змушує його впустити ласо й вражено озирнутися.
Йому одразу впадає в око хмарка порохового диму, що здіймається в повітрі над долиною. Один швидкиг [385] погляд — і переслідувач рвучко напинає поводи. Він бачить унизу сотню озброєних людей.
Ту ж мить їх помічають і ті три вершники, що скачуть за ним. Немов за командою, усі четверо круто повертають і мчать геть від урвища.
— З біса жаль,— каже Зеб Стамп, знов заряджаючи рушницю.— Якби я не боявся за неї, то дав би їм спуститись у долину, і ми б захопили їх. А там, може, дізналися б дещо й про нашу хитромудру справу. Та тепер на це годі сподіватися, бо, поки ми виїдемо нагору, за ними вже й слід прочахне.
Поява індіанців швидко змінює настрій натовпу перед хатиною мустангера. Більшість, що визнала Моріса Джеральда винним, обернулася на меншість, і найповажніші люди тепер вважають, що він не винен. Колхаун та його горлодери вже не господарі становища. На пропозицію ватажка "регуляторів", Сема Мен-лі, суд відкладають.
Так само швидко ухвалюють новий план. Підсудного •перевезуть до селища і там судитимуть згідно з законом.
А тепер щодо індіанців, чия доречна поява спричинила таку раптову зміну в думках і намірах усіх тих людей.
Чи треба їх переслідувати? Авжеж!
Та коли? Зараз-таки?
Здоровий глузд і обачність підказують, що ні. Вони бачили тільки чотирьох команчів. Але навряд чи то всі. За ними можуть сунути й чотири сотні.
— Почекаємо, доки сюди приїде та жінка,— пропонує хтось із боязкіших.— За нею ж більше не женуться. Здається, вона вже спускається виярком. Дорогу вона напевне знає, бо сама ж навела нас на це місце.
Більшість визнає цю думку розумною. Вони не боягузи. Але з-поміж них лише кілька чоловік зустрічалися з дикими індіанцями в справжніх сутичках, а решта бачила хіба що тих їхніх братів, які прижилися коло білих і промишляють торгівлею.
Рішення ухвалено. Вони чекатимуть, поки над'їде Ісідора.
Всі вже стоять, біля своїх коней. Дехто завбачливо зайшов під дерева, боячись, щоб разом з мексиканкою чи слідом за нею не з'явився цілий загін команчів.
Тим часом Зеб Стамп виймає з рота недавнього [386]підсудного затичку й попускає реміння, що туго стягує його тіло. За його діями жадібно стежить пара жіночих очей, але їх власниця не приходить йому на допомогу. Вона вже зіграла свою роль, та ще й чи не занадто промовистоД тепер не хоче привертати до себе увагу.
Але де ж племінниця дона Сільвіо Мартінеса? Вона все ще не з'явилася в долині. Не чути вже й тупотіння її коня. А вона ж мала досить — навіть задосить — часу, щоб доїхати до хакале.
Те, що її досі нема, викликає ладив і тривогу Молода мексиканка подобається багатьом — і тим, що знали її раніше, і тим, що сьогодні вперше побачили.
А може, переслідувачі таки наздогнали її і взяли в полон? Це запитання непокоїть усіх, але ніхто не може на нього відповісти. Техасців починає брати сором. Це ж бо до них, до їхньої мужності й шляхетності, був звернений отой заклик: "Техасці! Люди! Рятуйте!" Невже чарівна, вершниця не змогла врятуватись? Невже вона попалася в руки тих розфарбованих дикунів?
Усі напружено дослухаються, і серця багатьох б'ються частіше, сповнені глибокою тривогою.
Та нічого не чути. Ні тупотіння копит, ні жіночого крику — нічого, крім брязкання вудил між зубами їхніх коней.
Чи може таке бути, щоб її захопили в полон?
Тепер, коли вони на якийсь час облишили свій лихий замір щодо людини одного з ними кольору шкіри, вся їхня ворожість ураз звертається в інший бік. У їхніх душах з новою силою спалахує жадоба помсти, ще лютіша й непримиренніша, бо тепер ідеться про споконвічних ворогів.
Наймолодші й найзапальніші — серед них і ті, що захоплені молодою мексиканкою,— не можуть далі зносити непевності. Скочивши в сідла, вони голосно заявляють про свій рішучий намір знайти її і врятувати — або ж загинути.
Хто стане щось заперечувати? Адже цілком можливо, що переслідувачі мексиканки, її напасники — саме ті, кого вони всі так довго шукають, убивці Генрі Пойндекстера.
Отож ніхто не спиняє добровольців, і вони вирушають шукати Ісідору й переслідувати розбійників прерій. [387] Тих, що залишаються біля хатини, набагато менше. Серед них і Зеб Стамп.
Старий мисливець нічого не сказав з приводу переслідування індіанців. Він воліє тримати свою думку при собі і начебто заклопотаний тільки доглядом за хворим, що й досі не прийшов до тями. Однак того так само стережуть "регулятори".
Зеб не єдиний, хто лишився вірний мустангерові в ту лиху годину. Не покинули його ще двоє. Одна — чарівна дівчина, що стежить за ним здаля, старанно приховуючи свою палку зацікавленість. Другий — грубуватий і чудний чолов'яга, що клопочеться коло арештанта, називаючи його "паничем". Це Фелім, який щойно виліз із своєї схованки в гіллі тінястого дуба, звідки він мовчки спостерігав усе, що діялось на лужку перед хатиною. А коли обставини змінились, одразу ж з'явився на видноті й заходився виконувати свої обов'язки, задля яких переплив разом з господарем Атлантичний океан.