Після Зебових слів западає глибока тиша. Ніхто не зрушує з місця — хто боячись прийняти виклик старого мисливця, а хто й з поваги до його сміливості та великодушності. До того ж десь у свідомості цих людей усе-таки ворушиться сумнів, чи на правильний і чесний шлях штовхає їх Колхаун.
Миттю відчувши, що здобув деяку перевагу, старий мисливець наступає далі.
— Судіть хлопчину справедливим судом,— наполягає він.— Одвезімо його до селища, і нехай суд буде там. Ви не маєте незаперечних доказів, що він причетний до того чорного злочину, і побий мене грім, як я повірю в це, поки не пересвідчуся на власні очі! Я ж бо знаю, як він ставився до молодого Пойндекстера. Не те що там вороже, а так приязно, як ні до кого іншого, хоча й зітнувся був з його двоюрідним братчиком.
— Ви, містере Стампе, мабуть, не знаєте того, що ми оце тут почули,— спокійно відказує Сем Менлі.
— А що ж це ви почули?
— Свідчення, які спростовують те, що ви сказали. Ми маємо докази, що Джеральд і молодий Пойндекстер не тільки мали зло один до одного, а й тяжко посварилися тієї самої ночі, коли...
— Хто це вам сказав, Семе Менлі?
— Я сказав,— озивається Колхаун, виступаючи наперед, щоб старий мисливець міг його бачити.
— А, це ви, містере Касе Колхауне! То ви знаєте, що вони мали зло один до одного? І самі бачили, як вони посварилися?
— Я не сказав, що бачив це, Зебе Стампе. А крім того, не беріть собі в голову, ніби ви можете допитувати мене. Я дав свої свідчення тим, хто має право вислуховувати їх, і цього досить... Гадаю, панове, ви всі згодні з присудом. Отож я не розумію, чого цей старий дурень має втручатися...
— Старий дурень?! — майже викрикує мисливець.— Сто чортів! Ви назвали мене старим дурнем? Клянуся Богом, вам ще доведеться взяти свої слова назад, або я не Зебулон Стамп із Кентуккі! Гаразд, містере Касе Колхауне, на все свій час і, може, ваша лиха година [376] наспіє куди скоріше, ніж ви собі гадаєте... А щодо сварки між Генрі Пойндекстером і оцим хлопчиною,— веде далі Зеб, звертаючись уже до ватажка "регуляторів",— то я не вірю жодному слову і не повірю доти, доки не буде поважніших доказів, ніж облудна мова цього-от пана. Бо з того, що я знаю, все воно купи не тримається. Кажете, ви маєте нові факти? Ну, то я теж їх маю. Та ще й такі, що, як мені здається, допоможуть прояснити цю темну справу, хоч як її заплутано.
— Які ж ті факти? — запитує Сем Менлі.— Скажіть і нам, Стампе.
— їх у мене кілька. По-перше, про що вам говорить те, що хлопчина такий побитий? Я кажу не про подряпини, які ви всі бачите,— це на нього напали койоти, коли зачули, що він геть знеможений. Та погляньте на його коліно. Це вже заподіяли не койоти, аж ніяк. Що ви про це скажете, Семе Менлі?
— Ну, це... дехто тут вважає, що була сутичка між ним і...
— Між ним і ким? — різко запитує Зеб.
— І тим, що пропав.
— Еге ж, саме так ми вважаємо,— озивається один з "регуляторів".— Ми ж бо всі знаємо, що Генрі Пойндекстер не дав би пристрелити себе, як теля. Між ними зчинилася бійка, й мустангер міг упасти і вдаритись коліном об камінь. Ото воно й розпухло. І на лобі в нього синець — схоже на те, що від руків'я револьвера. А подряпини — хто їх знає. Може, від колючок, а може, й від вовчих пазурів, це вже як хочете. Той його бовдур плів тут щось про ягуара, але нас на це не зловиш.
— Про кого це ви? Про ірландця Феліма? А де він?
— Та нишком дременув геть рятувати свою шкуру. Ну, нехай ось упораємося з цим, то знайдемо й того. Підтягнемо трохи на зашморгу — і скаже всю правду.
— Щодо ягуара, то ніякої іншої правди ви з нього не витягнете. Я сам бачив того звіра й наспів саме вчас, щоб урятувати хлопчину від його пазурів. Та не в тім річ. Ви ж, мабуть, добре допитали ірландця? Він нічого не казав вам про те, що бачив тут?
— Базікав щось там про індіанців. Але хто б йому повірив?
— Еге ж, він і мені про них казав, і скидається на те, Що якась правда в цій історії є. Він каже, що вони грали в карти, то ось вони, ці карти, дивіться. Я знайшов [377] їх у хатині, розкидані на підлозі. Це іспанські карти.
Діставши з кишені колоду карт, Зеб подає її Семові Менлі. Той уважно розглядає їх. Виявляється, що карти мексиканського виробу, такі, якими звичайно грають у монте.
— Де це таке було, щоб команчі грали в карти! — заперечує той, що не повірив Фелімовій історії про індіанців.— Сміх, та й годі!
— Сміх, кажеш? — втручається до розмови один старий звіролов, що колись попав у полон до команчів і прожив серед них цілий рік.— Може, воно й сміх, а проте правда. Я не раз бачив, як вони різалися в карти на бізоновій шкурі замість стола. І грали в оте ж таки мексиканське монте. Мабуть, навчились його в полонених мексиканців, бо їх, кажуть, є тисяч зо три по різних племенах. Отак воно! — закінчує старий.— Команчі таки грають у карти, це вже як є.
Зеб Стамп потішений цим доказом, бо сам не зміг би нічого заперечити. Підтвердження старого звіролова тільки на користь звинуваченому. Те, що в околиці бачили індіанців, надає справі іншого вигляду. Адже досі всі вважали, що команчі чинять розбій далеко звідси, ген по той бік селища.
— Певно, що так,— підхоплює Зеб Стамп, обертаючи новий доказ на те, щоб домогтися справжнього суду.— Тут були індіанці чи якісь люди, дуже на них схожі... Боже правий! Звідки це вона?.;
І ту ж мить всі чують десь над урвищем швидке тупотіння кінських копит. Отож немає потреби запитувати Зеба Стампа, що він хотів сказати своїм здивованим вигуком. Понад кручею, майже понад самим краєм, гінким чвалом скаче кінь. На ньому сидить жінка, її волосся розмаялось позаду, а чорний капелюх метляється за спиною і тримається тільки на підборідній стрічці.
Кінь мчить таким шаленим чвалом і так моторошно близько від краю урвища, аж можна подумати, що він поніс і вершниці несила його спинити.
Та це не так. Уся її поведінка свідчить про інше. Здається, вершниця не вдоволена такою швидкістю, бо чимдуж підганяє свого коня хлистом, острогами й погуками. Це добре видно всім, хто дивиться на неї знизу, хоч як вони вражені тим небезпечним гоном.
Вони стоять мовчки, зачудовані,— але не тому, що не [378] нають, хто ця жінка. Та й як їм не знати. Цю відчайдушну вершницю, що по-чоловічому сидить у сідлі, раз побачивши, не можна забути. З першого ж погляду всі впізнали в ній свою провідницю, з якою півгодини тому розлучилися в прерії.