Пойндекстер розгублено дивиться на дочку, але в очах його німе запитання.
— Я подумала: а може, Генрі тут. [356]
— Тут?.. Але як ти дізналася про цю хатину? Хто показав тобі дорогу? Ти ж тут сама!
— Ах батьку, я знала дорогу. Пригадуєш той день у прерії, коли мене понесла моя Луна? Вона тоді забігла аж у ці місця, ще й далі. А коли ми з містером Джеральдом поверталися, він сказав мені, що тут його оселя. От я й подумала, що зможу сама знайти сюди дорогу.
З обличчя Пойндекстера все ще не сходить розгублений вираз, проте до нього долучаються й ознаки іншого почуття: брови похмуро зсуваються до перенісся, і між ними залягає глибока зморшка. Та яка чорна думка точить йому душу, він не каже.
— Мені дивно, що ти могла таке вчинити, дочко. Це непристойно... навіть небезпечно. Ти повелась, як легковажне дівчисько. Зараз же їдь звідси! Тут не місце для порядної дівчини. Сідай на свою лошицю — і додому. Хтось поїде з тобою. Можливо, тут станеться щось таке, чого тобі не треба бачити. Тож їдь, не барися!
Батько йде до дверей, і дочка з видимою неохотою рушає за ним, а потім так само знехотя бреде до своєї плямистої лошиці.
Тим часом вершники вже позлазили з коней і стоять на лужку перед хатиною. Тут зібралися всі: Колхаун уже встиг розповісти, в якому стані господар, тож тепер їм немає потреби чатувати навколо.
Вони стоять купками; хто мовчить, хто розмовляє. Найбільший гурт збився коло Феліма, що лежить на траві міцно зв'язаний. Але говорити йому не заборонено, і прибульці запитують його про те чи те, хоча й не дуже вірять його відповідям.
Коли з хатини виходять батько з дочкою, всі мовчки обертаються до них. Одначе кожному не терпиться дізнатись^ що воно все означає. Про це свідчать їхні погляди.
Багато хто бачив дочку плантатора й раніше, і, певна річ, усі не раз чули про неї і знають її ім'я. Отож усі прикро здивовані, навіть вражені, побачивши її тут. Сестра вбитого в оселі убивці!
Тепер вони як ніколи раніш переконані, що мустан-гер убивця. Колхаун приніс із хатини свіжі відомості, які начебто підтверджують це. Він розповів про плащ та капелюх убитого і про самого вбивцю, тяжко пораненого у смертельному двобої.
То чому ж Луїза Пойндекстер опинилася тут, та ще [357] й сама? Чому з нею немає ні слуги, ні когось із родичів? Адже вона тут гостя — це видно з усього.
її двоюрідний брат нічого не пояснює, і схоже на те, що й сам цього не знає.
А батько — чи знає він? Судячи з його розгубленого вигляду — навряд.
Між купками людей, що стоять на лужку, раз по раз перебігає шепіт. Кожен має свої здогади, але ніхто не висловлює їх уголос Навіть ці грубі прикордонні (поселенці поважають батьківські почуття і терпляче очікують, поки все з'ясується.
— Сідай на коня, Луїзо. Містер Янсі проведе; тебе додому.
Молодий плантатор, обраний їй за супутника, палає бажанням виправдати довіру. Він чи не найдужче заздрить гаданому щастю Кассія Колхауна, і тепер душа його сповнена вдячності до старого Пойндекстера за таку зручну нагоду.
— Але, батьку,— заперечує дівчина,— чом мені не можна почекати тебе? Ти ж не затримаєшся тут надовго?
Містера Янсі охоплює недобре передчуття.
— Я хочу, щоб ти поїхала звідси, дочко, і цього тобі має бути досить.
Янсі заспокоюється. Але не зовсім. Він чимало чув про гордий норов плантаторової дочки, отож не певен, що вона так легко скориться, нехай і батьковій волі.
Та Луїза поступається, але майже не приховує свого невдоволення, хоч на неї й дивляться десятки допитливих сторонніх очей.
Вони вирушають. Молодий плантатор тюпає попереду, довірена йому дама знехотя їде за ним. Він насилу стримує свою радість, вона — свою гірку зажуру.
Простодушного Янсі скоріше смутить, ніж ображає, те, що його супутниця така похмура й мовчазна. Як же може бути інакше, коли дівчину спіткало таке горе? Певна річ, він має на думці смерть її брата.
Та Янсі помиляється, пояснюючи її настрій тільки цим. Якби він пильніше поглянув в очі Луїзи Пойн-декстер, то міг би добачити в них .не так сум за тим, що вже минуло, як страх перед тим, що чекає попереду.
Вони їдуть між деревами, але ще чують голоси людей коло хатини.
Раптом обличчя молодої креолки прояснюється, немов освітлене якоюсь радісною думкою чи, може, новою [358] надією. Вона замислено спиняв коня. Спиняється і її супутник.
— Містере Янсі,— каже Луїза, трохи помовчавши,— в мене хитається сідло. Мені незручно їхати. Зробіть ласку, перевірте попругу.
Янсі зіскакує з коня, радий прислужитися їй. Він перевіряє попругу й бачить, що затягати її далі не треба. Але нічого не каже й, розстебнувши пряжку, заходжується щосили підтягати ремінь.
— Стривайте,— знов озивається прекрасна вершниця.— Краще я злізу, так вам буде зручніше.
Не чекаючи допомоги, вона зіскакує з сідла й стає обіч своєї лошиці. Тим часом молодий плантатор, напруживши всі м'язи, й далі тягне до себе попругу. Нарешті, після довгого змагання з ременем, аж почервонівши з натуги, він застібає пряжку на одну дірочку далі.
— Все, міс Пойндекстер. Тепер, я думаю, буде досить.
— Мабуть, що так,— відказує Луїза, поторгавши рукою" сідло. Атож, тепер досить. А взагалі, шкода так скоро їхати звідси. Я ж оце тільки-но приїхала, всю дорогу гнала вчвал, і моя бідолашна Луна навіть не встигла відсапатись. Може, побудемо тут якусь часинку й дамо їй трохи перепочити? Просто жорстоко отак зразу скакати на ній назад.
— Але ж ваш батько... Він так наполягав, щоб ви...
— Щоб я негайно їхала додому? Хай це вас не турбує. Він просто не хотів, щоб я залишалася серед тих грубих людей, ото й тільки. А тепер, коли я поїхала звідти, він нічого не скаже... Ви погляньте, як тут гарно. І яка приємна прохолода під цими тінястими деревами — не те що у відкритій прерії, де зараз так пече сонце. Ні, побудьмо тут трохи, нехай Луна перепочине! А ми тим часом подивимось, як пустують у річці сріблясті рибки. Погляньте, містере Янсі, які вони гарненькі!
Молодому плантаторові втішно це чути. Чому його чарівна супутниця хоче побути з ним тут під деревами? Чому їй раптом забажалось дивитися на рибок? У голові його складається така відповідь, яка вигідна йому самому. Отож довго умовляти його не доводиться.