То справді була жінка. То була Ісідора.
Фелім уперше побачив молоду мексиканку, так само як і вона його. Вони ніколи доти не зустрічалися.
Він слушно зауважив, що обличчя незнайомки було не дуже веселе. Навпаки, воно було засмучене, а краще сказати — геть сумне.
Коли вершниця виїхала із затінку дерев, очі її дивилися насторожено. Не проясніло її обличчя й тоді, коли вона опинилася на відкритій місцині,— хіба тільки в погляді майнули подив і розчарування.
Вигляд самої хатини не міг збудити в ній таких почуттів. Молода мексиканка знала, що тут має бути хакале, й саме до нього їхала. Як видно, здивувала й розчарувала її кумедна постать на порозі. Це був не той, кого вона сподівалася побачити. [327]
Ісідора нерішуче під'їхала ближче й звернулася до нього.
— Чи я зробила помилку? — спитала вона найкращою, якою тільки могла, "американською мовою".— Пробачте мені, але я... я думала, що тут живе дон Морісіо.
— Дон Моррішо, кажете? Ні, такого тут немає. Дон Моррішо... Колись я знав чоловіка на прізвище Мбр-ріш, він жив недалеко від Баллібаллаха. Я добре його запам'ятав, бо одного разу він обшахрував мене на кінних торгах. Тільки його звали не Дон, а Пат. Пат Морріш, бодай його чорти взяли, того шахрая!
— Дон Морісіо... Mo-ріс... Мо-ріс...
— А, Моріс! То, може, ви говорите про мого хазяїна, містера Джеральда?
— Так-так! Сеньйор Ж'еральд.
— Ну, коли так, то містер Джеральд справді тут живе, в цій-от хатині, але тільки тоді, коли полює на диких коней. Це в нього, бачте, тимчасове, мисливське пристановище. А рідний дім його в Ірландії. 0, якби ви побачили його величезний замок і ту красуню, що вже мало не виплакала свої голубі очі, дожидаючи його там! Якби ви тільки побачили її!
Незважаючи на чудернацьку вимову ірландця, Ісідора добре зрозуміла його. Ревнощі не потребують перекладача. І коли Фелім вимовив оте коротеньке слово "її", з грудей молодої мексиканки вихопилося щось ніби зітхання.
— Я не хочу бачити ї ї,— швидко відказала вона.— Я хочу бачити його. Чи він удома? Чи він у цій хатині? •
— Чи він удома? Оце вже ми дійшли до самісінької суті. Ну, а якби я сказав вам, що він удома, то чого б ви од нього захотіли?
— Я хочу бачити його.
— Он як? А проте доведеться вам почекати. Хоч яка ви гарненька, але мій хазяїн поки що не може прийняти нікого, хіба тільки лікаря чи священика. А вам до нього не можна.
— Але я дуже хочу бачити його, сеньйоре.
— Атож, дуже хочете. Ви це вже казали. А я кажу вам, що не можна. Фелім О'Нійл не звик відмовляти красуням, а надто таким чорнооким, як оце ви, та все одно нічого не вийде. До хазяїна зараз не можна.
— Чому не можна? [328]
— Чому? Ну, є причина, і не одна. По-перше, я вже казав вам, він не може нікого приймати, а надто даму.
— Але чому, сеньйоре? Чому?
— Тому що він не одягнений як годиться. На ньому нічого нема, крім сорочки та ще ганчір'я, яким його обмотав містер Стами. Побий мене грім, коли з усього того ганчір'я не вийшов би йому цілий костюм — сюртук, жилетка й штани.
— Сеньйоре, я не розумію вас.
— Он як? А чого ж тут не розуміти? Я ж вам кажу, що хазяїн у ліжку.
— У ліжку? О такій порі? Хіба з ним щось...
— Негаразд, ви хотіли сказати? Авжеж, таки негаразд, ціла купа негараздів, задосить, щоб пролежати в ліжку не один тиждень.
— О сеньйоре, невже він захворів?
— А я ж вам про що кажу! Ото ж бо й є, панночко, чого вже правду ховати. Та й йому від того* що я про це сказав, ні гірше, ні краще не буде. Хоч і в очі йому це скажи, він і словом не заперечить.
— То він хворий. О сеньйоре, ви скажете мені, що з ним і від чого він захворів?
— Та певне, але сказати можу тільки про одне з того, що ви оце спитали. Хвороба його така, що він увесь побитий і подряпаний, а чи він сам так побився, чи хто інший його побив — про те лише Бог знав. В нього дуже забита нога, а шкіра так_ подерта, наче його зав'язали в мішок з десятком лютих котів. Живого місця на ньому немає, бодай отакісінького, як ваша долонька. А ще гірше, що він не тямить себе.
— Не тямить себе?
— Анітрішки. Верзе таке бозна-що, як ото коли хтось хильне зайвого і уявляє собі, ніби за ним ганяються з дрючком. Та як по правді, то йому б тепер і на користь трохи хильнути, якби тільки було що. Але ж ніде ні крапелиночки — ні в бутлі, ні у флязі... Стривайте, а в и не маєте при собі якоїсь маленької фля-жечки? Трохи того агвардієнту — так звуть його по-вашому? Дарма, мені траплялося куштувати й гірше зілля. А я ж таки певен, що ковток того питва пішов би хазяїнові на користь. То скажіть правду, пані: чи маєте ви його при собі?
— Ні, сеньйоре, нічого такого я не маю. На жаль, не маю.
— Ет! Шкода бідолашного панича Моріса. Воно бу— [329] ло б йому страх як корисно. Ну, та нічого не вдієш, хай потерпить.
— Але, сеньйоре, чи можна мені його побачити?
— Аж ніяк не можна. Та й навіщо воно? Він же однаково не добере, чи то ви, чи його бабуся. Кажу ж вам, він увесь побитий і не тямить себе.
— Тим більше мені треба його побачити. Може, я б чимось прислужилася... Я... я перед ним у боргу...
— А, то ви йому щось винні? І хочете віддати борг? Ну, це зовсім інша річ. Але для цього вам зовсім не треба його бачити. Я тут управитель і веду всі його справи. Хоч писати сам я не вмію, але поставлю на папірці хрестик, і то буде все одно що розписка за будь-яким законом. Атож, пані, ви можете віддати ті гроші мені, і ручуся вам, що хазяїн ніколи більше їх з вас не правитиме. Як по правді, то воно й дуже до речі, бо ми скоро від'їжджаємо, і гроші будуть нам потрібні. Отож, коли вони при вас, я візьму в хатині папір, перо та чорнило й зараз же дам вам розписку.
— Ні, ні! Я мала на думці не гроші. Це інший борг... борг вдячності.
— Пхе! Ото й тільки? То його дуже легко віддати, і розписки не треба. Але платити такий борг зараз марно: хазяїн однаково не второпає, що ви говорите. Коли він прийде до тями, я скажу йому, що ви тут були й усе заплатили.
— А все-таки, чи можна його побачити?
— А все-таки не можна.
— Сеньйоре, мені це дуже потрібно.
— Мало що вам потрібно. Мене залишено тут вартувати й суворо наказано не пускати нікого до хатини.