Присяжний розсміливився і показав дідові, щоби їхав на пляцівку, бо відти має когось везти долів.
Пляцівка була серед села у Малярчукових хатах. Маляр-чук був перед війною перший багач у селі, але згинув на фронті під Раранчем, а жінка Одокія лишилася вдовицею і не уміла відгризатися, і через то війт легко забрав її хату на приміщення постерунку, а її саму витрутив у ліси у зимар-ку. У зимарці найшли її перед різдвом застрілену, а тоді жандармерія зайняла і зимарку, щоби порожня не стояла.
Такий кінець Малярчуків все пригадував дідові Федорові, що і його родові загрожує подібна доля, коли ззагоді, ще за свого життя не звінчає молоду невістку з біривливим парубком і не покладе на талані силу. Малярчукові хати поти-нали діда ще й тому в серце, що все пригадували йому небіжчика сина Миколу, його праву руку, одинака дорогого, його одиноку втрачену надію.
Заїхав дід возом перед самі вікна, а коли паничі зіскочили з воза, вийшов з хати комендант і казав робити місце на дві їмості, аби вигідно собі сиділи.
Дід зрадів, що буде везти пані, а не шандарів, бо думав собі, що пані не будуть у місті баритися і він скоріше верне домів.
— Повезеш, бадю, ці обі їмості долів у місто на відпуст, бо завтра матки божої-шкаплєржної,— каже комендант.
— Аби пані тривали та й храмували,— каже дід Федір.
— Не кажеться нам "пані", лиш їмості, бо ми вам не рівня,— поправляє комендантова. її веснянкувата твар, кругла, як раква, набігла кров'ю під білявими бровами, а її товстенька червонява ручка погрожувала дідові.
Чорноока, худа її товаришка, яку худенький, як протичка, панотчик тримав попід руку, сама з себе оправдувала діда, що він межи панами небувалий і тому не знає добре, кому і як має честь віддати.
— Аби-сте нам здоровенькі їмостували, наші файні та молоденькі їмостечки золотенькі,— поправлявся дід укладно і швидко.
Так само, як панотець, голений комендант гукнув на наймички, аби винесли вино та й тістечка, бо віз гей розсохся та й треба його підолляти, щоб не скрипів під їмостями і щоб не скробав їх молоденького серця. Метнулися наймички і ввесь стіл на віз перенесли.
Панотець поблагословив і вино й тістечка, а комендант роздав повні пугарі їмостям і панотцеві та й паничам в руки і просив, аби всі пили до дна, аби біля їмостей щастя сідало.
— Аби їмостям срібні стремена у дорозі ніжок не давили,— докидали паничі.
— Аби шості по дорозі з ладними кавалерами здибалися,— желав панотець, підсміхаючись зичливо.
— Та й аби у добрий час ми від'їхали,— пригадувався дід.
Тоді комендант подав і дідові повний пугар, а дід роз'яснив свою твар і став приповідати:
Молоденьке панство ясне, всі ірщеиі люди, Напиймося того винця, як біг даст, так буде*
Комендантова наказувала евому ґазді, аби тямив, що має жінку,, та й аби не вакався йти в село до молодиць, бо вона дізнається і. буде йому вуха крутити, а панотцева ґаздиня пригадувала панотцеві, щоби не сповідав молодиць, ні дівчат гарних, аж вона верне з відпусту, бо як ні, то її кулак буде в роботі.
Комендант покликувався на панотця і прирікав, що буде разом з панотцем весь час ґречний і оба будуть постити та своїх ґаздинь виглядати.
Комендантова ґаздиня підозрівала коменданта:
— Ти, Вальорку, не дури мене, бо я чула, що ти закусив зуби на ту молоденьку удовичку, на ту невісточку Орфенюкову!
Дід глянув допитливо на коменданта, а комендант заперечив рукою.
Панотцева їмость свому ґазді наказує:
— Ти, Ясю, не крути і не відкликайся на Вальорка, бо я вас добре знаю, ви оба однакі, оба псіюхи!
Комендант обняв панотця поза шию і кривдувався:
— Видиш, Ясю, як нас наші ґаздині малюють? А панотець помагав комендантові:
— І твоя Рузя і моя Маня гадає, що ми такі, як вони, ненаситні!
Паничі посміхнулися.
— Дай боже спасувати та не хорувати,— вмішується дід і пригадує їмостям, що час їхати, бо сонце вже високо і по, дорозі буде їх у личко скоботати.
Комендантова бере свого мужа 'д собі на бік і йому щось в ухо шепоче, а відтак обіймає його і цілує та й плаче так сильно, що її кругле та повне лице бороздиться бороздами, гей обручами* а на ньому білявий пушок збивається у маленькі горсточки, сльозами мочені.
— Голубе мій, соколе мій, скарбе найдорожчий, не тужи за мною!
— Ластівочко моя, перепеличко моя, їдь здоровенька, вертай борзенько!
Панотець також свою ґаздиню відкликає набік і в обі ручки цілує та й у личко гладить і розціловується.
І знов обі пари цілуються та й обіймаються і шириньнками очі утирають.
І обидва ґазди на фіру свої ґаздині висаджують, аж упрівають.
І тоненькими килимами їх ніжки накривають і парасольки над ними розпускають.
Комендант пригадує ще своїй ґаздині, щоби на відпусті дзеркало до спальні купила, а панотець наказує, аби його ґаздиня не забула купити оливи до пугарів у церкві.
Дід тріскає батогом і, перехрестившись тричі, виїжджає в дорогу.
Та лиш він подався за ворота, а пані десь-відкись біленькі хусточки повидобували та й вимахують ними напротив любості своєї на першім скруті дороги, та й на другім, та й на третім, під Синім грунем, аж їх ручки ізболіли.
А як Синій грунь проминули, то вони парасольками понакривалися і солодкі тіста їли та меди пили, запашний тютюн курили. Та помалу-помалу обі їмості роз'яснилися, розлебе-ділися, розспівалися попід кичерами, попід малявами.
А дідові навперед очей невістка станула:
— Таке воно, гей тот марець, тота челядь: тут хмари на чолі збирає, тут уже посміхаєси, голубе небо 'д тобі нахиляє. Правда, невісточко, що ти мене слухаєш, і шануєш, і доглядаєш, як рідна дитина, але най на твоє серце глипне сонечко, та й ти діда із тими сиротюками на піч покладеш, а собі моло-дюка приймеш та й буде тобі дід заважати! Правда, що ти пустим не орудуєш, але тепер по смучій войні удовиці посходили з розуму та й віддаютси за таких барабів, що не варт їм за наймитів бути. А най на невістку сяде муха та най вона збицкаєси, та й пішов Орфенюків талан межи псярство, бо він у тестаменті її весь свій маєток записав.
Щось гейби запекло діда у серце, щось привиджується дідові, але він не хоче цьому вірити, аби комендант на його невісточку закусив зуби. Але тота його ґаздиня таки до очей йому тото уповіла. Видко, межи ними був якийсь кодот через його невістку, видко, щось там коїться, та не знати що: чи комендант сам кинув око на невістку, чи гилить її комусь? Ледве він сам схоче під невістку підсипатися, коли дома свою ґаздиню має. Але і панотця гляба ревнувати, бо панотець заходить собі із своєю ґаздинею, так як з жінкою вінчаною, і так щире її виряджає та її голубить, то над нею розщибаєть-ся, як рідний чоловік над жінкою справедливою. Хоть би прем його наставники духовні заборонили йому шлюб брати, то він тоту заборону десь чує, бо він, певне, сам собі дав шлюб потайки так, що наставники не знають,— ну, і має шлюбну жінку в хаті. Наставники гадають собі, що він парубочить та й на церкву робить, а він собі вінчану жінку тримає та й на свої діти робить. Але-бо цей панотець ще молоденький, ще й селом до челяді прилипає, ще й любаски має! Та хоть би він і прилип до невістки, то із-за попа нема стиду та й дід непотрібно журиться за невістку. Але як він змовився з комендантом і хоче якогось барабу на талані розмістити — та його з невісткою звінчати, то це гірше може бути, бо невістка попа послухає та й коменданта збоїться. Та й тоді, діду, пропадьоска! Шибає дід гадками, а через дорогу навперед коней заяць: скакіц! Дід перехрестився, а їмості розсміялися: