Я трохи задумався, дивлячись на округлу водойму, де тьмяно поблискувала скаламучена мною вода. Справді, мало ж якось зватися наше єдине джерело. Поки я думав, вода встоялася, посвітлішала на поверхні і потемніла в глибині.
— Верблюже око! — сказав я, повернувшись до дівчини.
— Джерело Верблюже око? — Вона труснула чубчиком і всміхнулася. — Гарно! А воно й справді схоже на верблюже око, таке задумливе...
Ми розговорилися. Виявилось, що дівчина з наших місць. Вона знала навіть мого вчителя Алдіярова. Ох, як же це здорово—почути ім'я любимого вчителя тут, в степу, від незнайомої дівчини, яка, думав я, теж не без його впливу потрапила сюди, на Анархай. Вона ще торік закінчила школу, не нашу, а іншу, і тепер працювала сакманницею — помічницею чабана.
— У нас на кошарі колодязна вода солона, — казала дівчина. — А я чула, що десь тут є дясерело. Мені й самій закортіло подивитись на живу воду та й ягнят понапувати, нехай і вони знають, яка вона, справжня вода. От вирощу їх, здам до отари, а над осінь поїду вчитися в університет...
— Я теяс думаю згодом учитись, — сказав я. — Тільки я по механізації піду. Мене ж послали сюди працювати коло трактора,
а це так... — показав я на бочку, — тимчасово допомагаю... Повинні прислати іншого водовоза...
Ну це вже я дарма, звісно, ляпнув, просто сам не помітив, як зірвалося з язика. Від сорому мені стало страшенно жарко, та одразу я й похолов:
— Ге-ей, академіку, морду наб'ю-у-у! — долинув здалека ненависний Абакірів голос.
— Ой, та й забалакався ж я!
— Що там таке? — пе збагнувши, в чому річ, спитала дівчина.
— Та це так, — пробурмотів я, червоніючи. — Воду треба везти.
Дівчина погнала овець своєю дорогою. А він, Абакір, стоячи на кабіні трактора в далекому кінці загону, горлав на всю глотку, розмахуючи кулаками.
— Та їду я, їду! Вгамуйся ти! Не можна ж кричати при сторонніх! — прошепотів я в розпачі і погнав коня навскач.
Вода в бочці бовталася, вихлюпувалась, раз у раз обдаючи мене з голови до ніг. Ну й нехай! Хай там не залишиться ані краплі! Не можу я більше терпіти отаке знущання!
Абакір сплигнув з кабіни і, як і того разу, знову кинувся до мене. Я осадив коня.
— Якщо ти так кричатимеш, я покину роботу і піду звідси! Він розгубився від несподіванки, а потім присвиснув і матірно
вилаяв мене.
— Без тебе, шмаркатого академіка, був Анархай і тепер не провалиться, хай він згорить! Катай собі геть звідси, забирайся додому! Теж мені ще огризатися здумав, студент-безштанько!
Я скочив з повозки, закинув батіг за трактор і пішов.
— Стій, Кемелю! Не можна ж так! Куди ти, зупинись! — закричала мені вслід Каліпа.
Та це тільки підстьобнуло мене, і я почимчикував ще швидше.
— Не затримуй, нехай забирається геть! — донісся до мене Абакірів голос. — Обійдемося!
— Недолюдок ти, звірюка, а не людина, що ти наробив! — соромила його Каліпа.
Я ще довго чув, як вони там кричали й лаялися.
Не уповільнюючи ходи, я йшов усе далі й далі. Мені було все одно куди йти. Нікого, ані єдиної душі не було навкруги, і шлях передо мною був відкритий на всі боки. Я поминув джерело, польовий стан, пройшов попід пагорком, там, де стояла кам'яна баба. Сердито посміхаючись, вона провела мене порожнім чорним поглядом і залишилася стояти, важко вросла в землю, як стояла багато віків.
Я йшов, ні про що не думаючи. У мене було тільки одно бажання: піти, піти звідси якомога швидше, і нехай цей проклятий Анархай милується моїми п'ятами.
Пусто, байдужно стелився передо мною степ. Всі пагорби, косогори, виярки — все навкруги до нудоти схоже було одне на одне. Хто створив цю мертву, сумну одноманітність? Чому я, скривджений і зневажений, мушу міряти ці нескінченні сиві простори гіркого полину? Куди не глянь — всюди бездиханна пустеля. І що, спитати б, потрібно тут людині? Хіба мало їй місця на землі? Мої ранкові мрії здалися мені аж смішними — такими безглуздими.
"От тобі й розкішний полиновий степ, от тобі й країна Анархай!" — висміював я сам себе, відчуваючи всією істотою своєю власне безсилля, безпритульність і пригніченість.
Надо мною було височенне небо, навкруги розстилалася ве-личезна-величезна земля, і сам я здався собі таким малесеньким, самотнім чоловічком в стьобаній фуфайці, кирзових чоботях і зношеній вицвілій кепочці, що забрів сюди не знати звідки.
Так я і йшов. Ні дороги, ні стежки. Я просто йшов собі. "Вийду десь до залізничного насипу, — думав я, — піду по шпалах, а на якому-небудь роз'їзді причеплюся до товарняка... Поїду до людей..."
Коли у мене за спиною почувся тупіт і форкання коня, я навіть не оглянувся. Це Сорокін. Крім нього нікому. Зараз почне дорікати, буде упрошувати, але — до біса! — не повернуся, навіть не подумаю.
— Зупинися! — неголосно гукнув мене Сорокін.
Я став. Сорокін під'їхав на спітнілому коні. Мовчки подивився на мене синіми пильними очима з-під вицвілих брів, сунув руку в польову сумку і витяг червоний листок — мою комсомольську путівку, яку я з такою гордістю вручив йому в день
приїзду.
— На, цього не можна залишати, — спокійно подав він мені путівку.
В його погляді я не помітив ні докору, ні зневаги. Він не осуджував і не жалів мене. Це був серйозний погляд людини, обтя-женої багатьма справами, давно звиклої до всяких несподіванок. Сорокін втер долонею стомлене, заросле рудуватою щетиною обличчя.
— Коли на роз'їзд"— бери трохи праворуч, он понад тією улоговиною, — показав він мені і, повернувши коня, повільно поїхав назад.
Я ошелешено дивився йому вслід. Чому він не вилаяв мене, чом не став умовляти? Чого він так стомлено сидить на своєму понурому коні? Сім'я — жінка й діти — десь далеко, а він тут сам роками кружляє по степу. Що він за людина, що тримає його в пустельному Анархаї?
Сам не розумію чому, але я повільно побрів за ним.
Увечері ми всі зібралися в юрті. Всі мовчали. Було тихо, тільки сухо потріскувало багаття. В усьому винен був я. Розмова ще не починалася, але судячи з того, що обличчя у Сорокіна було похмуре, напружене, він збирався щось сказати.
— Ну, то як же бути? — промовив нарешті Сорокін, ні до кого не звертаючись.
— А що, хіба на Анархай потоп насувається? — єхидно озвався Абакір.